Наталія Очкур - Містичний вальс

юнаком, як і годилось тут, білявим, на думку Лани, теж лікарем. Побачивши її, король так хутко підхопився з ложа, що аж хитнувся, і хоча сильні руки лікарів намагалися втримати його на місці, він звільнився від цих надто турботливих обіймів і зробив крок їй назустріч.

— Що ви робите? — Лана кинулась до нього, забувши про етикет. — Вам не можна вставати, ви ще дуже слабкий!

Охопивши короля за плечі обома руками, вона підвела його до ложа.

— Ви повинні сісти. Навіщо ви взагалі встали? — сердито бурмотіла вона.

— Бо увійшла жінка.

Це просте пояснення чомусь роздратувало Світлану ще більше.

— Я не жінка, я ваш лікар.

Король всміхнувся, проте все ж повернувся у ліжко.

— Одне іншому не заважає.

Тепер Світлана нарешті могла роздивитись його як слід. Крупний — ось перше визначення, яке спало їй на думку. Високий, з розумними, уважними блакитними очима — ніякої сині чи фіолету, лише ніжність весняного неба; пасма волосся кольору стиглого жита недбало падають на шию і скроні, високе чоло і усміх… дратівливий, провокаційний, з тих, які бентежать душу, пробуджуючи в жінках усі можливі та неможливі фантазії, хвилюють і тримають у постійній напрузі. Статурою король не відповідав сучасним вимогам, визнала Лана, не акцентуючи увагу на тому, що для неї в цю мить є сучасністю. Та, як би там не було, на кальку з атлета король не скидався: тут не було ані занадто широких плечей, ані вузьких стегон, ані якихось вражаючих сталевих м’язів. М’язи були звичайними, придбаними в роботі, в тяжкій фізичній праці, а не в тренажерному залі, і вся фігура володаря відповідала лиш одному стандарту — чоловічому. Це був мужчина, і додати щось до цього визначення Світлана не змогла б при всьому бажанні. Король обережно взяв її руку, що все ще лежала на його плечі, своїми довгими пальцями, підніс до вуст і поцілував.

— Дякую, що врятували мене від смерті.

Від теплого дотику ніжних вуст підлога попливла у Лани з-під ніг. Дівчина думала, що впаде, але стояла, як зачарована, дивуючись про себе дисонансу цих чуттєвих, аристократичних пальців із простими, дещо грубуватими рисами обличчя, і ненавиділа себе за те, що уявляє, як витончені руки короля торкаються її щоки, шиї, як опускаються нижче, туди, де під сукнею ховається натільний хрест, а потім… Мрії обірвалися, бо король все ще не випускав її пальців зі своїх, і Світлану з тепла кинуло в жар. Спалах божевільного, неймовірної сили потягу пронизав її, як спис, і вона здригнулась, не пригадуючи, чи хотіла когось із такою силою в тому житті. Ні, ніколи, інакше вона б цього не забула. Навіть самої пристрасті, без її логічного завершення — не забула б.

— Як вас звуть? — спитала вона, аби щось сказати. На вустах короля промайнуло щось, схоже на гіркий усміх, а може, їй це тільки примарилось, бо він швидко відказав:

— Олесь.

— Це скорочене від Олексія?

— Скорочене? — здавалось, він не розуміє, про що йде мова. — О, так, тобто ні. Моє родинне ім’я — Олекса.

— І який — перший чи другий?

— Не перший, і не другий, — питання чужинки ставили його в глухий кут, але чомусь не дратували. — Просто Олекса — і все.

— Єдиний, — пожартувала Світлана, та, раніше ніж відлуння цього слова розчинилося в повітрі, із жахом зрозуміла, що це не жарт. Принаймні, для неї.

— Це ви сказали, не я, — голос короля впав до шепоту. — І мені приємно це чути.

— Стережися, мій королю, — крикнув хтось із придворних, змусивши Лану рвучко вивільнити свою руку з пальців Олеся. — Ця чужинка може бути небезпечна. Не довіряй їй.

— Не довіряти жінці, котра врятувала мені життя? — король виглядав шокованим. — А кому ж тоді вірити?

Радник — ну, звісно, це міг бути тільки він — обпік Світлану зневажливим поглядом:

— Ще не відомо, мій володарю, що вирвало вас із царства мертвих — зілля чужинки чи молитви королеви!

— Он як? — Олекса відкинувся на спинку ложа, його гнів на несвоєчасне втручання можна було помітити тільки по очах — обличчя залишалось безпристрасним. — Можливо, ми зуміємо прояснити це питання, мій раднику, і з’ясувати, що ж саме мені допомогло, якщо будемо знати точно, за що молилась королева!

Роман відскочив від ложа так хутко, ніби його вдарили, і розчинився в юрбі придворних. З цієї маленької сутички Лана зробила два висновки — один приємний, а інший ні. Приємний полягав у тому, що король не любить свою королеву, а неприємний — в тому, що королева у нього все-таки є. Значить, це її сукня вчора підморгнула чорним оксамитовим краєчком із-за порога. І тут же, змітаючи вихором лушпиння другорядного, квапливо постало питання: а як же любов до скону? Як же випробування водою і галявина в Чорному лісі? Щось тут було не так, щось не співпадало, і, хоча Світлана впевнена була, що Олекса не брехав їй, все ж бентежилась; проте вона не встигла як слід засумніватись, бо двері відчинилися і до покою увійшла королева. Олекса знову підвівся, голови старійшин, лікарів та Романа негайно схилились, і Лані довелося наслідувати цей приклад, тому дружину короля вона мимохіть розглядала з-під лоба.

Щиро кажучи, зустрінь вона цю молодицю на вулиці у простому селянському вбранні, подібному до того, що було зараз на ній, вона однаково безпомилково ідентифікувала б її як особу блакитної крові, не без заздрісного захоплення відзначила подумки Лана. І вона сприйняла б її не просто як шляхтянку — ні, саме як