Наталія Очкур - Містичний вальс

заразитися від короля — від свого чоловіка, і тому не заходила до нього?! Та ні, вона вже це сказала — і так спокійно, немов вважала це не просто виправданням, а якимось позитивом, чимось, гідним вшанування! Ну прямо слів немає!

— Так, правда. Цього не знав ніхто. Ні Світозар, ні Ромко, ні чужинка, — король зітхнув, опустивши блакитні очі на рушник — у мокроті все ще спостерігались іржаві прожилки крові. — І всі вони були тут, зі мною. Я бачив їх, навіть коли марив, їх усіх. Не бачив я тільки тебе. А чому, королево? Чи не тому, що тебе тут просто не було?

— При всій повазі, мій пане, — тим же рівним голосом відказала Ія, — Світозар — не король. Не кажучи вже про Романа.

Бурштиновий погляд ковзнув по Світлані, немов зважуючи, чи варта чаклунка, що вилікувала короля, усної згадки, і присуд «не варта» Лана прочитала в тих золотих очах раніше, ніж Ія продовжила:

— А я — королева. Чи можна лишати країну безглавою?

Мій муже, подумай, померли б ми разом, хто сів би на трон? Наш син ще дитя нерозумне.

О, Боже, у нього є син! А, може, ще якісь діти? Цього ще бракувало!

— У тебе на все є відмовка, Іє, — втомлено підсумував король, не дивлячись на неї. — Нема лише душі.

— Я ніколи не ставила власні бажання вище за інтереси держави, — скипіла королева, заговоривши нарешті, як нормальна оскаженіла жінка. — Не те, що деякі!

— В мій город ціла брила полетіла, га? Та люба дружинонько, скажи, як давно ти маєш власні бажання?

І, якщо не секрет, які?

А він вміє бути жорстоким, з подивом відзначила Лана, побачивши, як очі її заволокло сльозами, і тут же здивувалась, чому вона дивується. Він чоловік, а жорстокість у мужчин в крові, мабуть, ще з печерних часів, коли слід було загнати мамонта, а не жаліти його — це по-перше, а друге, Олекса — король. І все ж на одну-єдину крихітну секунду їй навіть стало трохи жаль королеву. Вигляд у тієї був такий, наче її вдарили, навколо рота та під очима різкіше окреслились зморшки, і тепер Лана остаточно переконалася в тому, що запідозрила, вперше побачивши Ію — та старша від свого чоловіка. Не набагато, років на п’ять, але старша. Як же їй, бідній, живеться в країні, де дівчата в тринадцять приводять дітей, а в сімнадцять цілком щиро себе вважають старими? Та королева досить швидко опанувала себе, викликавши цим мимовільну повагу Лани. Зморшки на шкірі кольору свіжих вершків розгладились, немов їх і не було; стримано, але твердо Ія відказала:

— Мій пане, ця суперечка безплідніша від ґрунту в пустелі. Вона ще й прилюдна, а цього не можна допустити. Звели всім вийти — я маю сказати тобі дещо віч-на-віч.

Ніхто не став чекати королівського веління — ніхто, крім Лани, бо вона чомусь вклякла на місці, немов дерево, що пустило коріння в насипну підлогу. І тоді король, звернувши на неї всю небесну блакить своїх очей, тихо промовив:

— Будь ласка.

Як для наказу, це прозвучало аж занадто ніжно, і королеві помітно не сподобалося оте «будь ласка», чого не можна було сказати про Лану. Лані, навпаки, се сподобалось — та так, що вона очей не годна була відвести від некрасивого лиця короля, споглядаючи на нього так жадібно, що й сама тому чудувалась. Вона хотіла почути ще щось, байдуже що, нехай навіть «забирайся геть», аби його вимовив цей голос, лагідний, дзвінкий і ніжний. Лана не рухалася з місця, король не зводив із неї очей і теж мовчав; пауза затягувалась і важчала. Королева не витримала першою — зневажливо фиркнувши, вона поцікавилась:

— Чужинка оглухла?

— Припни язика, жінко, і шануйся, — голос короля не підвищився і на пів-октави, проте Ія принишкла, мов миша, яка десь зачула кота. — Не думаєш же ти, справді, що я дозволю тобі зневажати гостю в нашому домі?

— А як ти збирався її поважати?

— Для чого ти прийшла сюди, Іє? Ти дбати про мене хотіла? Тримайся, як те належить королеві — іншого піклування мені не потрібно! — і, знов звертаючись до Лани, Олекса проказав:

— Даруйте їй. І залиште нас, прошу.

До клятих ніг немов пудові вериги прив’язали, і Лана йшла до виходу нестерпно довго навіть для неї самої, та все ж знайшла в собі сили вклонитись, зупинившись біля дверей, і стримано промовити:

— Не забудьте — час приймати зілля, мій пане.

Дражливий усміх торкнувся вуст короля при згадці, як саме він приймає те зілля.

— Я не забуду, — з таким притиском мовив Олекса, що лиш глухий не розчув би, що він має на увазі щось інше, аніж відвар трав, котрим, як усі вважали, поїть короля чужинка.

Глава 12

Він не забув — та сонце сіло, коли її нарешті покликали в покої короля. Радник, а саме він прийшов за Даною, вигляд мав такий, наче його запхнули у пащу до лева без запобіжних засобів, і поглядав на чаклунку так хижо, що вона йшла за ним, а на всі його вимучено ввічливі спроби пропустити жінку вперед