Микола Смоленчук - Смутна доба

та до намету пробитися було уже неможливо. На вилучину Москви-ріки зібралася половина столиці, вперто лізли наперед селяни з ближніх і дальніх сіл. Всі прийшли уклонитись новому цареві, несли йому, як велів звичай, подарунки, кожен зі своїх статків: багаті — соболі та горностаї, бідні — хліб-сіль.

Так тоді було заведено — зустрічати шановних гостей за містом.

Знать всідалася за столи у шатрі, а царевич знову подався до черні, що заповнила усю вилучину ріки.

— Не царем, а батьком вашим хочу бути! Любитиму вас, як дітей своїх, чада мої!..

Розповідав про свої митарства[135], і людям те подобалось.

Басманов, він одразу став правою рукою царевича, майже силоміць потягнув його до шатра.

Царевич для годиться упирався до самого бенкетного залу, лише там скорився.

— Тебе я слухаю і все тобі дозволяю, — сказав Басманову умисно голосно, щоб почули всі.

Тим нагадав гостям, що Басманов, посланий під Кроми з новгородським митрополитом для присяги ратних людей царю Федору, оголосив годуновському війську, що істинним царем є Дмитрій.

— Цього тобі я ніколи не забуду! Ти будеш у мене завжди першим воєводою!..

Бенкет розтягнувся до вечора, знатні люди московської держави один за одним виявляли свою готовність вірою і правдою служити новому цареві.

Наступного ранку, а точніше 20 червня, йому привели кращого царського скакуна, убраного дорогою збруєю.

Царський почет аж пломенів.

В'їзд до міста йшов по серпуховській дорозі. Першими зарічани побачили кінні польські роти, їх лати[136] і зброя випромінювали ранкове сонце, трубачі і барабанщики, котрі супроводжували військо, грали без передишки.

Потім піші стрільці пишалися, що саме їм випало охороняти царську карету, запряжену шестіркою показних коней. Зіваки, що збилися на обочині дороги, бурхливо вітали барвисту кавалькаду[137] верхових дворян та дітей боярських у святкових кафтанах.

І знову тепер уже московські військові музики.

Далі шлях заповнили служилі люди з царськими корунами, духовенство у золотих ризах з багатими іконами. Урочисто виступав наречений патріарх, призначений Дмитрієм.

Натовп нарешті побачив самого царевича, оточеного боярами та окольничими. На ньому дороге одіяння, сучасники пишуть, один його комір, оздоблений перлами, коштував п'ятнадцять тисяч злотих.

Козаки, поляки, татари, щасливий московський люд завершували процесію. Упродовж вулиць, на дахах і деревах гніздилися, як птахи, посадський люд, радісними криками вітали дивом уцілілого царя:

— Батечко-годувальник наш! Бог повернув тебе нам!

А царевич вигукував біля кожного гурту на обидва боки вулиці:

— Живи у доброму здоров'ї, народе мій! Моліться за мене, чада мої вірні!

Переїхали по Москві-ріці через міст, покладений на дошках, поминули ворота в кінці мосту, які називались водяними. Царевич зупинив коня біля церкви Василя Блаженного, зняв шапку, перехрестився і залився сльозами:

— Спасибі тобі, господи, що сподобив побачити град предків моїх!

Величезний натовп теж плакав. Левко і Покрова переглянулись:

— А може, Отроше, він таки справжній цар? — шепнув Левко.

Оглушливо ревіли дзвони Кремля. На Красній площі Дмитрія чекало духовенство з іконами та хоругвами[138]. Священики співали величальну, а тут і поляки задуділи у свої труби. Це не сподобалось натовпу, розцінили, як неповагу до православної віри.

Царевич зійшов з коня і заходився прикладатись до хрестів. У Кремлі він знову спинився коло Успенського собору. Прийняв благословення духовенства, простояв усю службу і лише після того відправився в Архангельський храм до гробу свого батька.

Упав перед ним на коліна і заридав:

— Родителю мій! Знав я вигнання і переслідування, але лишився живим, дякуючи твоїм молитвам!..

Сльози Дмитрія капали на гроб Іоанна IV, як було не повірити, що плаче син колишнього правителя московської держави?!

Потім Дмитрій віддалився у царські покої, та дзвони гриміли, за висловом присутніх єзуїтів, від них можна було оглухнути.

На площу в супроводі знатних осіб вийшов князь Бєльський. Люди звідусіль бігли до Лобного місця, чекали, що скаже цей близький до царя вельможа.

— У Кремлі істинний син царя Івана Васильовича! На доказ того цілую хрест!

Події розвивалися так бурхливо, що Левко