Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

німці почали викидати білі ганчірки, мовляв, давайте миритися і вести переговори. Але "батько" несамовито кричав своїм хрипуватим голосом:

— Хлопці! Місіте грязь! Я — з вами! "Хлопці! Місіте грязь!" — то був для всіх повстанців відомий клич Махна, який означав, що нікого в полон не брати і повністю знищити ворога.

Німецькі солдати підняли вгору руки й заволали:

— Кайзер капут! Кайзер капут! Махне віват!

А Нестор у відповідь:

— І вам усім капут! Капут усім, гади!

В полон взяли лише офіцерів і то, щоб трохи над ними познущатися перед їхньою смертю, як ото кіт над спійманою мишею. Особливо "батько" радів, що захопили німецького полковника, який керував терором над дібрівцями. Цього "гуся", як обізвав його Махно, прив'язали за ноги до двох гнідих найзамученіших коней і поступово розводили їх врізнобіч, розриваючи, таким чином, німця навпіл.

Після бою махновці в азарті від легкої перемоги навалилися на Синельникове, вибили звідти гетьманців і німців та й помчали від села до села, від повіту до повіту, наводячи жах на всіх, хто попадався їм зі зброєю в руках і не відносився до повстанців. Майже в усіх селах і містечках проводив "батько" мітинги, на яких закликав селян до зброї проти ненависних йому поміщиків і буржуїв. Його загони росли, як на дріжджах тісто.

А тим часом у самому Гуляйполі було тихо і спокійно. Махновський штаб був у напівдрімотному стані. В повіті — ні ворогів, ні друзів. Чергували при штабі кілька чоловік, у тому числі поет Ваня Негребецький.

Якогось дня, надвечір, коли він чергував у штабі, хтось постукав у двері. "Диви! Яка культура! Стукають..." — подумав Іван і гукнув: — Заходьте!

Відчинилися двері. На порозі — неждана-негадана гостя Галина Андріївна Кузьменко. Не бачив її Іван, мабуть, більше року. А знає... з того часу, як з'явилася вона у Гуляйполі... Іван приносив їй до гімназії свої перші вірші, а вона їх правила, вчила хлопця відчувати мелодію словосполучень. Тож зараз Негребецький з великою радістю зустрів свою першу і, можливо, останню в житті вчительку віршування:

— О-о, хто до нас завітав?! Шановна Галина Андріївна Кузьменко! Звідки? І якими вітрами?

Галина сіла на підставлений Іваном стілець, витерла своє пенсне в золотій оправі, розстебнула гудзики на довгому світло-сірому пальті й викинула вперед свої довгі наче виточені висококваліфікованим майстром на верстаті, ноги, закинувши їх одна на одну. Темно-карі хитруваті очі виблискували життєдайним вогником. "Красуня, яких світ не бачив", — подумав про неї Іван і зосереджено слухав учительку. Вона розповіла, що за цей період, коли не була в Гуляй полі, багато що побачила й почула. Вчилася в університеті святого Володимира, працювала в міністерстві праці, де завідувала столом особового складу міністерства.

— Ти бачила Грушевського? — поцікавився Іван.

— Михайла Сергійовича?

— Так.

— Звичайно, бачила. І навіть розмовляла з ним ось так, як з тобою. І Володимира Кириловича Винниченка бачила. А з Симоном Васильовичем Петлюрою навіть пила шампанське за вільну й незалежну Україну.

— Ти — за гетьмана?

— Я — комуністка-анархістка, але за Україну, цілком і назавжди незалежну від імперської Росії, віддам життя.

— Тоді дай тебе, Галинко, поцілую.

— Тільки в щічку.

Негребецький тричі поцілував Кузьменко на знак того, що й він дотримується таких же, як вона, політичних поглядів.

Галина підвелася і нараз побачила на стіні папір, на якому, як завжди, коли чергував Іван, було написано: "Поет, артилерист і кавалерист Іван Негребецький".

— І що переважає? — поцікавилася Кузьменко. — Мабуть, вірші?

— Хіба тут їх напишеш? Через кожну хвилину дзень та брень. Телефоніст я, ось хто.

— А я чула, що у Нестора зараз телефоністи в пошані.

— Ти хотіла сказати: "Телефоністка"?

— Звичайно... Та язик не повертався. Хто вона? І де зараз?

— Дібрівську телефоністку звати Тіною. А де вона зараз? Мабуть, у церкві. Вона дуже полюбляє туди ходити.

— А Нестор де?

— Ганяє німців степами. Певно, скоро буде вдома.

Кузьменко поспішно попрямувала до дверей. На порозі зупинилася.

— Ти вже, Іване, не кажи Нестору, що я приходила. Добре?

— Гаразд, — відповів Іван. — Дякую, що не забула й завітала до нас.

— Принось свої вірші. Почитаємо разом.

— А куди?

— Я зараз викладаю в обох гімназіях українську мову, фізику й природознавство. А найчастіше буваю у чоловічій гімназії.

— Дякую, Галю...

Кузьменко вийшла, а Негребецький ще довго думав про неї. Всяке думав... Аж доки на вулиці не