В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

– А, значіть, ви по святим дєлам, – догадався москаль. – Вам би к нашєму отцу Вісаріону. Ну, да єщо к нєму успєєтє. А єслі нє побрєзгаєтє зайті к старому солдату, суворовскому чудо-богатирю на клюкє, то мілості прошу к моєму шалашу, – запросив москаль, одчиняючи ворота.

Чому не зайти до доброї людини? Можна побалакати, довідатися про шлях на південь та спитати, де купити хліба. А москаль оцей видно щира та привітна людина.

Пішли з ним у двір. А коли підходили до хати, то поперед них пробігло в хату декілька хлопчаків зовсім голих, хоч серед них були вже й величенькі.

Увійшли бурсаки за хазяїном у хату. Темно здалося знадвору, а до того ще в хаті одно тільки невелике вікно, інші ж забито дошками. У хаті понад стінами довгі лави, стіл голий, та щось не видно ніде ніякої одежі, щоб де лежала, або висіла, хоч би тобі де один рушничок. Видно відразу найгірші злидні. Нема й полу, а вгорі під стелею прибито до стовпів поміст з дощок; чутно, що на ньому ворушиться щось та шепоче стиха.

– Ето моя вармія там обітає, – сказав москаль, побачивши, що туди зиркнув Самко. – Слушать команду! На смо-отр! – вигукнув москаль.

Умить зашаруділо на помості вгорі, потім на печі, і враз з печі шугнуло шестеро голих хлопчаків, кожний з невеличкою, зробленою з дерева рушничкою. Скочивши додолу, вони вишикувалися в ряд серед хати, більші попереду, а менші позаду. Найстаршому з них було на вигляд років дванадцять, а найменшому років шість. Усі білоголові, стрункі, з веселими очима.

Почав москаль вигукувати слова до муштри, а гола дітвора виробляти різні солдатські вправи, маршувати по хаті.

– Ать, два! Ать, два! – вигукував старий москаль, вигукував поважно, наче на справжній муштрі з суворим видом, насуплюючи грізно брови.

Після багатьох різних вправ інфантерія, з наказу свого командувача, зникли на піч, а потім на поміст, і, лігши отам, повистромляли свої білясті голівки, видивляючись на чужих людей.

Хазяїн розповів гостям, що його «вармія» – рідні діти, хоч більшість з них з’явилася на світ, коли він був у солдатах, а проте він любить їх усіх однаково, бо в них нема матері. Закатував її панський прикажчик Мітріч.

– Возвратілся я, значіт, домой на одной ногє в бєссрочний отпуск, как моя жонка і опрокінулась. Оставіла мнє цєлую вармію, – розповідав москаль.

А далі довідалися бурсаки, що він прослужив п’ятнадцять років матінці цариці, був біля самого Суворова. Був би й досі, коли б не одірвало ногу бомбою. Зате ж йому дали хреста, на якому вибито слова: «За храбрость». Хоч він і «герой», але прикажчик Мітріч б’є його, коли схоче, поспіль, як і всіх.

– Хітьор-то Мітріч. Прикажєт, чтоб я свой крєст заслужоний прікрил рукою, да і начньот мєня хлєстать, – розповідав, сміючись, москаль.

Він каже, що його Мітріч, та й пан, коли б’ють, то це аж нічого супроти отого, як його били на військовій службі. Били так, що хтозна, як він і живий лишився. А тепер він вчить муштри своїх дітей, щоб вони знали її заздалегідь, то може їх, коли вони підуть до війська, не так битимуть. А діти його, коли попідростають, будуть усі в москалях, бо вони злидні, а діти Мітріча не підуть, бо вони заможні. Нічого не поробиш. Ось вони в нього всі голі, бо в кожного є тільки по одній сорочці та троє штанчат на шістьох; він поховав сорочки, щоб на зиму були. Ось в нього ще був найстарший син, що вже робив на всю сім’ю, а тепер його мов і нема, мов і є. Восени йому треба йти в солдати, так Мітріч оце тільки вчора пов’язав усіх отих парубків, що повертають на некрутів, замкнув їх у себе в дворі в коморі, ще й на ноги набив диби, щоб не повтікали. Сидітимуть тепер хлопці в отій коморі аж до осені. А коли б вони повтікали в ліс та перебули отам до осені, тоді б вони не пішли у москалі, а погнали б натомість заможненьких хлопців. А тепер ще люди повинні нести до Мітріча борошно на хліб, щоб він годував отих в’язнів, – розповідав старий москаль, розповідав рівно, без гніву, навіть без суму, неначе оте, що він переживав і переживає, цілком звичайна річ.

Зрозумів Самко, чого то плакали на вулиці матері та сумували безпорадно батьки. Це ж їхніх дітей забито в диби.

Побалакавши з москалем, чи краще попослухавши його сумних пригод, запитав Самко, де можна купити хліба.

Той сказав, що можна тільки в Мітріча, або в попа, бо тільки в них є зайвий хліб.

Не хотілося Самкові звертатися до того страшного Мітріча, не хотілося й до попа. А до когось треба, бо без хліба не проживеш. Краще вже піти до попа. Прощаючись із старим москалем, Самко витяг із сакви золотого й дав йому. Узяв москаль золотого, подивився на обидва боки, промовив: «Вот єдят єго мухі», і повернув його Самкові. А коли той сказав, що він йому дарує, так москаль замахав злякано руками й одмовився, кажучи, що це дуже великі гроші, а коли б він їх узяв, то була б йому з ними халепа; сказали б, що він когось пограбував або вбив, почали б його тягати. А коли б довідався Мітріч, що в нього такі гроші, то відняв би їх та вимагав ще стільки або більше.

– Спасібо вам, братци! Такіє дєньги для салдата-калєкі, да єщо крєпостново, самоє опасноє дєло. А дєтішкі мої, єслі нє подохнут, то как-нібудь вирастут.