В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

всередині тягне, смокче, аж нудить. Спати не хочеться, а очі щуляться, у вухах гуде. Уже таке найшло, що не знають вони, чи їм йти куди, чи отак лежати та не вставати. Лежить Самко, аж чує, що немов неподалік на горі хтось грає на дуду; не добере, чи то йому вчувається, чи справді хто грає. Підвів голову, аж бачить, що й Марко теж прислухається.

– Ану, Марку, ще трохи на гору, побачимо, хто воно грає, – сказав хрипким голосом Самко.

Підвівся Марко, і вони, хитаючись, поплентались на гору. Посідали на шпилі та й дивляться навкруги. Ось невеличкий, ріденький березовий лісок під горою, а нижче хати, он і церковні бані. Недалеко село, а важко йти. Вони ще одпочинуть, а холодком надвечір дійдуть до села. Нехай там хоч які лихі люди, а хліба дадуть або ж продадуть, бо є за що купити: багато золотих у патериці. Але чого ж це не чути дуди? Чи то може їм так здалося? Ні, знову хтось заграв ось близенько в ліску. Та он і корови пасуться під березами. Стихла дуда, а хтось заспівав, та такий голос, що вони й не чули ніколи, сумний дуже, тужливий, аж за серце бере.

Мовчки підвелися хлопці і попрямували до ліска, звідкіль чулася пісня. Іти з гори не так важко. Ось вже чутніше спів, чутно, що співає парубок, бо голос молодий. Уже і деякі слова можна зрозуміти, хоч вони якісь чудні; отакі слова вони чули від бурсаків, що були з Сіверщини.

Співає парубійко, почав знову, почав про «сосну та дуб зелененький», а звів на недолю та злидні й сирітство.

Он уже й видно, хто співає. Стоїть, притулившись до березки, парубійко в довгій по коліна, латаній сорочці, вибійчаних штанях і лаптях з переплетеними мотузками онучами, на голові довгастий бриль, сам із себе парубок білявий, молодий.

Побачивши чужих людей, пастух замовк і дивився наче трохи злякано.

Підійшли до нього бурсаки, поздоровкалися; пастух їм одповів. Сіли вони неподалік біля нього, дивляться на нього, а він на них. Запитали його, чи далеко до села? Здивувався пастух з їхніх слів. Мабуть, чудні здалися, бо він від здивування підняв угору свої білясті брови, а сині чисті очі навіть побільшали. А проте, зрозумів, про віщо питають, і охоче одповів, що село ось зараз за ліском.

А що найбільше зрозумів пастух, зрозумів без слів, що це перед ним голодні люди, бо вони так пильно дивилися на його сакву. Витяг він з сакви чималий окраєць хліба, подав Самкові; той одломив собі трохи, а більший шматок віддав Маркові. Хоч і чорний, мов та земля, житній хліб, а голодним хлопцям він здався за ласощі.

Підгодувалися хлопці, напилися води з баклажки, трохи повеселішали, бадьоріші стали. Розбалакалися з пастухом. Розповів їм пастух, що за півсотні верстов од їхнього села вже буде місто Курськ, а оце село панське і люди всі панські, кріпаки. А він сам сирота, живе в попа за пастуха. Хоч самого пана отут нема, бо його маєток в другому селі, так за пана тут орудує панський прикажчик «Мітріч».

– Мітріч у нас здєся бєда, как здорово правіт, – сказав пастух пошепки, озирнувшись навкруги, чи не чує хто часом, що він згадав Мітріча.

Побалакали бурсаки з пастухом і пішли ліском до села. А не доходячи трохи, вони зупинилися біля кущів, передяглися в одежу, що їм дали розбійники, добув Самко з патериці золотого, щоб купити хліба.

Ось уже і село. Хати рублені, а біля хат нічого. Де-не-де в якому дворі є щось схоже на повітку. Видно, що й тут живуть люди злиденно. Он тільки серед села один двір, обгороджений дощаним парканом, висока, рублена хата, величезна комора; стоги сіна й соломи, та ще он біля церкви теж двір з коморою та повітками. Два путні двори на все село.

Пішли хлопці вулицею. Зразу ж побачили людей: он їх гурток біля завулка. Та щось невеселі отут люди. Сидять жінки долі, похиливши голови, інші тужать уголос, а інші мовчки плачуть; біля жінок стоять чоловіки, дивляться сумно собі під ноги та мовчать.

Підійшли бурсаки до гурту сумних людей, поздоровкалися; з них два чоловіки одповіли на привітання, а останні мов не чують. Ніхто й не звертає уваги на подорожніх, ніхто й не гляне. Видно, що в людей якесь своє дуже велике горе.

Прислухався Самко до голосіння жінок, збагнув, що це матері тужать чогось за синами, а батьки слухають безпорадно та мовчать.

– Нікто как Бог да Мітріч, – промовив покірливо один чоловік і зітхнув.

– Усьо Мітріч... Знамо, Мітріч... – обізвалися деякі з чоловіків, теж покірливо зітхаючи.

Не питали бурсаки нічого в цих людей, бачачи, що їм не до них; пішли вулицею далі.

Чудо-багатир

Ідучи вулицею, побачили бурсаки чоловіка біля воріт. Зодягнутий отой чоловік у стару та латану, в край споловілу солдатську одежину, на грудях з правого боку висить круглястий хрест. Видно, що чоловік був у москалях, бо одна нога на дерев’янці, а проте стоїть струнко, випнувши груди. З себе не дуже старий, з веселими очима.

Поздоровкалися до нього; він відповів весело, як бувалий по світах:

– Здравія желаю, молодци! Скудова ви і куда? – запитав москаль, радий подорожнім людям.

Сказав Самко, що вони мандрівники, з церковної півчої, з Києва. Думали йти до Москви, а це знову повертають додому. Порішив