В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

І знову опинилися хлопці в лісі, вже він їм тепер не страшний, як раніше. Ішли довго, не зупиняючись, а потім, надибавши галявину, вирішили одпочити; до речі трапився струмок, то треба ж обмитися та одягтися. Усе воно гаразд, врятувалися від загибелі, нікого їм тепер не страшно; ось вони пройдуть лісом день чи два, а там вийдуть на простір та повернуть на південь і попрямують на Січ. Усе гаразд, та одна біда, що хліба нема. А проте, вони чули, що колись у старовину були такі люди, що жили якось без хліба, їли саму дичину. Ось і зараз можна спробувати встрелити білку, – он скільки їх плигає по гілках. Хоч і невеликий наїдок з білки, та що ж.

Наготував Самко пістоля, підійшов до дуба, націлився й стрельнув, але з дуба впало трохи жолудів та й тільки, а білка плигнула й зникла. Не влучив. Спробував ще раз, знову не пощастило. Шкода витрачати пороху й куль.

Коли в лісі потемнішало, запалили хлопці багаття, посиділи мовчки біля вогню, та й полягали голодні спати.

Ранком почув Самко крізь сон, що мов щось зашаруділо поблизу, хруснуло гілля долі, щось пробігло легким скоком. Він підвівся обережно і побачив неподалеку від себе гурток диких кіз. Схопивши пістоля, він стрельнув; метнулися кози і зникли, а одна впала й не ворушилася. Радий Самко, що вцілив, і шкода, що вбив кізку. А проте, коли б не вбив, то хтозна, що його їсти?

Прокинувся від пострілу і Марко. Поганий сон в голодного.

Зняли з кози шкуру, запалили вогонь і ну смажити м’ясо. Хоч і в попелі печеня, та смачна. Марко дер її зубами, неначе голодний вовк, і Самко їв добре, пам’ятаючи, що, може, завтра не доведеться їсти.

Поснідавши та сховавши лишки печені в сакви, рушили хлопці лісом далі. Ішли, не знаючи куди: чи то на північ, чи на схід. Хіба не однаково? Мусить бути лісові край, а тоді вже буде видно.

Ночували знову у лісі, поїли печеню, але вже не вдалося вдруге добути собі попоїсти: не дуже наближається до людей дичина.

Блукаючи третій день у лісі, вже раді були б хлопці вийти на простір та не знають, куди повернути. Самко лазив на верховину дерева, дивився навкруги, але нема краю лісові. Нема чого й думати, щоб хто з людей трапився тут. Мертва тиша в лісі.

Аж ось вони почули, що поперед них щось затріщало в гущавині, неначе ломило товсте гілля. Зраділи хлопці, думаючи, що надибали на людину. Нехай, мовляв, ота людина, хоч добра, хоч лиха, аби тільки людина. Пішли швидко в той бік, де тріскотіло. Он де воно вгорі на стовбурі дерева щось манячить так, мов людина. Вона мов держить в руках товсту гілку та махає нею в себе над головою, а біля неї вгорі щось гуде, дзижчить.

Підійшли ближче, придивилися та й присіли з переляку.

– Ведмідь... – прошепотів Самко. Хоч він і не бачив зроду живого ведмедя, та догадався, бо бачив шкуру з нього, коли вони гостювали в розбійників.

То був, дійсно, ведмідь. Він нанюхав угорі в дуплі мед та схотів поласувати, але його оточили бджоли, то він боронився від них гілкою.

Уже не з ляком, а здивовано дивилися хлопці на війну одного великого з багатьма маленькими. Ану, хто переможе? Але ось ведмідь почав ревти, потім кинув гілку і вхопився лапами за пику: мабуть, бджоли почали його жалити в очі. А він повернувся пикою вниз і почав швидко спускатися долі, а за ним чорним клубком рій. Не доліз до краю ведмідь, плигонув та чкурнув швидко в гущавину, ламаючи навкруги себе кущі.

– Отаке воно, Марку, виходить, що гурт невеличких подужав великого, – сказав Самко. – Ну, а те, що не зробив ведмідь, зробимо ми, тільки вже не силою, а хитрощами.

Назбиравши хмизу, запалили його під деревом, ще й моху зверху наклали, щоб дужче куріло. Потім Самко зробив з хмизу віхоть, підпалив його і поліз угору. Тікають бджоли від диму, що курить стовпом знизу, а Самко, розігнавши з дупла бджоли, набрав у запіл меду та й зліз.

Підгодувалися хлопці медом та й рушили далі.

Минув ще день, а лісові нема краю. Нема чого їсти. Почали хлопці хлянути. Аж ось поліз Самко на дерево і побачив, що немов з одного боку порідшав трохи ліс, а поза ним блищить вода.

Пішли вони в той бік. Ліс рідшав, а далі завиднішали зелені луки й озера води. Пішли понад озерами. Але з одного лиха після блукання в лісі, вони вскочили в друге – опинилися серед болота, йшли таким ґрунтом, що він під ними хитався, наче живий килим. Спробував Самко палицею, чи глибоко там під дерном, але палиця пішла, мов у тісто, з продухвини побігла вода цівкою, а дна наче й нема. А далі довелося скакати по купинам, щоб не провалитися. Ще Самкові нічого: він легкий на вагу, а Марко як плигоне, то навкруги вода так і зачвиркає.

Попоскакали кілька верстов, поки добулися до твердого ґрунту, і зовсім знесилилися. Одпочили трохи і знову рушили далі. Ішли попід невисокою горою, часто дуже одпочивали. Уже два дні вони нічого не їли.

Переночували, чи перекуняли (не бере голодного сон), та й знову пішли. Але йшли недовго, посідали, а потім полягали й лежали мовчки. Уже нема думки про те, куди вони йдуть та чого, а одна думка: про їжу, про хліб. Ось тільки б їм зійти на оцю не дуже круту гору, звідкіль повинно бути видно якесь там село, але не слухають ноги, не хочуть йти, а