Алла Рогашко - Її сукня

«часу в тебе не так багато, вирішуй швидше…»

«а що за наступними дверима?»

«на все свій час, Ніло. що за наступними — побачиш сама, я ж відповідаю за перші, а тут — лише минуле, минуле наших предків…»

Уже почала було підводитись зі стільця, як раптом схаменулась.

«так! я хочу! покажіть мені історію статуетки, покажіть, звідкіля вона взялась у нашій родині!»

«гаразд, Ніло. ти повинна знати це. дивись…»

…То була особлива долина. Річка вужем звивалась уздовж зеленого лугу й зникала десь поміж горами, що синіли віддалік; підніжжя вкривав густий сосновий ліс. Незаймана природа вражала своєю красою і застиглою величчю.

То була особлива долина. Бо куди б не відносила їх доля, у яких би краях вони з матір’ю і родиною не кочували, Тана знала: рано чи пізно вони обов’язково повернуться до неї. І поверталися.

Ніколи не питала в матері, чим її так вабить ця долина. Власне, для неї те не мало особливого значення, головне — повернутися, бо й вона любила цю місцину. Щодня блукала зеленим лугом, вдихаючи пахощі стиглих духмяних трав; вузьким берегом річки, плигала по пласкому камінню, що наполовину виступало з крижаної джерельної води; іноді підіймалася схилом найближчої гори, аби звідти помилуватись долиною.

Любила, коли трава — соковита, яскраво-зелена зі смарагдовим відтінком — лоскотала босі ноги; ступала по ній обережно, як по м’якому, ворсистому килиму. Десь отут, зовсім скоро, належить повернути праворуч і трохи пройтись углиб лісу. Там, під самим підніжжям гори, є її секретне місце — невеличка хижа…

Надибала випадково — якось прогулювалась, як завше, біля лісу, аж раптом увагу привернув якийсь дивний журливий стогін. Це мовби птаха була і не птаха; а може, людина? Раптом комусь зле стало у лісі? Тана поволі пішла на той звук, нечутно ступаючи й оминаючи сухі гілляки, щоб не хруснули під ногами й не сполохали того, хто хоче, аби вона за ним ішла…

Йшла, однак звук чомусь не наближався — здавалось, відстань між ними не змінюється. Хтось наче вів її кудись. А невдовзі опинилась на невеличкій галявині, де й усе стихло… Якийсь час розгублено стояла, дослухаючись, в надії почути химерний стогін, однак після того ніколи його вже не чула…

Посеред галявини стояла хижа, зведена з колод. Тана підійшла до неї, роздивляючись і обережно доторкаючись пальцями до стін. Почувалась боязко і незвично, бо такого житла ще не бачила — всі вони мешкали в юртах, а це… щось таке химерне… Що там усередині? Якийсь час вагалась, однак цікавість таки перемогла страх — обережно взялась за дверну ручку, і двері легко відчинились.

Оселя виглядала закинутою. Здавалось, ніхто не жив у ній вже досить давно; добрячий шар пилу припорошив усе довкола. Мабуть, господар мусив поїхати звідси несподівано і не мав часу на пакування речей, тож лишив усе, як було, або ж… або ж помер, хтозна… Цього, мабуть, уже й не дізнається…

Тут пахнуло травами, сухі пучки яких висіли на стінах. Хутряні килимки, на яких вони зазвичай сидять, тут прикрашали стіни. На долівці купою лежало хутро, а поряд вивищувалось кілька дерев’яних скринь. Одна з них, найбільша, виявилась замкненою.

Посеред оселі стояла якась дивна, теж дерев’яна, річ. Тана підійшла до неї й доторкнулась пальцями — чотири вирізані грубі палиці однакового розміру, до яких міцно прикріплений квадратний відшліфований шматок дерева. Що воно таке, Тана ще тоді не знала, але це їй сподобалось. Їй узагалі полюбилось у тій хижі. Вона нікому про неї не казала і вирішила потай приходити сюди щодня.

…Ось і поворот — вузенький і непомітний, обрамлений густим непролазним чагарником. Тана прошмигнула крізь нього й опинилась у просторому лісі. Звично пройшлась поміж товстих соснових стовбурів і скоро вийшла на галявину. Знала, що має зробити тепер. Сьогодні їй наснився дивний сон. Ніби вона заходить у хижу, підходить до тієї дивної чотириногої штуки і сідає на неї. Тієї ж миті хижа порожніє. Щось мало статись, це було відчутно. Тана підвелась і в очікуванні стала посеред цієї порожньої просторої оселі. Раптом долівкою потекла прозора вода, теплими хвильками приємно оповиваючи ноги. Мимоволі опустила руку в кишеню й дістала срібний ключ; водночас перед нею з’явилась велика скриня — та, яку не змогла відчинити. Присіла навпочіпки й інтуїтивно встромила у шпарину ключ. Звідкись знала, як слід це зробити, хоч до цього часу уявлення не мала про подібні речі. Ключ усе ніяк не провертався, однак була наполеглива, тож замок таки вдалося відімкнути; важка покришка зі скрипом відкинулась назад. Тана завмерла: скриню наповнювали аркуші паперу. Брала до рук аркуш за аркушем, проте всі вони були чистими. Поволі кидала ці листки на долівку, хвильки підбирали їх і відносили у розчинені двері. Коли дісталася половини скрині, на листках почали з’являтися якісь письмена, та мова була їй незрозумілою. Тому продовжувала спорожняти скриню, викидаючи папір, аж доки рука не зачепилась за щось холодне. На дні лежала блискуча статуетка вродливої жінки. Нагнулась і взяла її до рук; тієї ж миті оселю осяяло сліпуче світло. Від цього світла й прокинулась…

Тана увійшла до хижі з твердим наміром відшукати ключ і відімкнути скриню. Цей