Алла Рогашко - Її сукня

Нахилився, щоби підійняти сокиру, та раптом обімлів: боковим зором помітив, як зовсім поряд промайнула якась тінь. Схопивши сокиру, розігнувся і перелякано глипнув у бік хлопчика.

Біля малого стояла висока вродлива жінка в синій сукні до самих п’ят; її довге волосся прикривало вузькі плечі й майже сягало колін. Бліде обличчя вродливиці, оповите якимсь ілюзорним маревом, спотворював гнів.

«Боже, хто це?! Звідки тут узялась?!! Якась… мовби нереальна!..» — лише встигло прошмигнути в думках.

— Покинь сокиру, наволоч!!! — прошипіла.

Однак сокира й сама вислизнула з його тремтячої руки. Заточився і, намацавши руками стіну, втиснувся у неї. Шкірою поповз колючий мороз, страх міцно оповив усе тіло. Не те, щоби злякався жінки, але… було в ній щось таке моторошне, від чого кров холонула в жилах…

— Ти… хто ти така?.. — запинаючись, спитав.

— Візьми дитину і віднеси назад! — наказала сталевим голосом.

— Ч-чому ц-це я маю тебе слухатись? — почав було затинатися, але раптом, набравшись хоробрості, відчеканив: — Іди туди, звідки прийшла! Не заважай мені!

— Візьми дитину і віднеси назад! — незворушно повторила.

Вродливиця наближалась до нього, однак не йшла — линула понад підлогою. Він знову втиснувся у стіну й похолонув від жаху.

— Д-доб-бре… д-доб-бре… я від-несу. Віднесу! — останнє слово видихнув надривно.

А жінка вже була поряд нього — дивилась незмигно своїми шалено-красивими, але осатанілими очима. І від того погляду неначе стеля впала на долівку, а він опинився десь посередині, хробаком поміж ними розплюснувшись.

— Ну ж бо! Чого чекаєш?!! Хутко бери дитину і віднеси туди, де взяв!!! — його морозом обпік її крижаний подих.

Глипнув на хлопчика, що з цікавістю спостерігав за тим, що відбувалося, затим відклеївся від стіни й поволі підійшов до нього. Загорнув у простирадло і взяв на руки.

Зінаїда саме шкандибала дорогою повз його подвір’я, коли вийшов з комори. Озирнувся. Химерна вродливиця все ще стояла там і пильно дивилась на нього. Йому здається, чи вона справді не торкається ногами долівки?..

— Гей, Зінко! — озвався і, накульгуючи, посунув до хвіртки.

Зінаїда озирнулась.

— На ото, візьми… — знічено простягнув їй хлопчика.

Зінаїда очманіло дивилась на нього, мовби не вірила своїм очам.

— Ти що?! Ти що?!! — надривно скрикнула.

— Нічого. Так вийшло. Я не хотів. Вибач… — пробуркотів, ховаючи очі й утупивши погляд у землю.

Вихопила хлопчика і притиснула до грудей.

— Не смій! Не смій, чуєш?! Бо я сама тебе вб’ю! Своїми руками вб’ю! Ти чуєш?!! — заволала.

Чоловік мовчки розвернувся і почвалав назад до комори — там його чекала вона… Уже знав напевне, що має зробити тепер…

Вона стояла в кутку і мовчки дивилась на нього таким самим неймовірно красивим, але осатанілим поглядом.

Піднявши сокиру, підійшов до стільця. Уже не відчував ні страху, ні болю, ні приречення; його охопила якась хвороблива рішучість.

Став на коліна, переклав сокиру із правої руки в ліву, затим праву поклав на стілець.

Глипнув на неї ще раз — вона мовчки схвально кивнула, — замахнувся і з легкістю опустив сокиру на стілець. На свій правий зап’ясток.

Кров умить бризнула й потекла червоною гарячою річкою, заливаючи земляну долівку комори… затоплюючи почуття голоду… вихлюпуючись кудись за межі вмить полюднілої свідомості…

Перед тим, як упасти додолу, мимоволі ковзнув поглядом у куток — вона саме розчинялась у сіро-синьому мареві, аж поки зрештою не щезла…

…Ніла розплющила очі. Оторопіло сиділа, втиснувшись у тверду спинку стільця; тіло тремтіло від жаху. Звісно ж, приблизно уявляла, як Айдара могла порятувати його рідна матір, але щоб аж так усе те відбулось… Господи, який направду безум…

Бідний Айдар! Що ж він пережив… Може, дорослим і не пам’ятав усіх тих жахливих подій, але в підсвідомості вони точно закарбувались… Нещасна Зінаїда!.. Боже, а чоловік?!! Хіба не безталанний? Хіба ж при пам’яті був, коли задумав те страхіття?!! Та й чи задумував — ним же керував тваринний інстинкт… Що ж пережили ті всі люди тоді, в ті страхітливі часи, Боже…

«побачила?» — вивів з тяжких роздумів шепіт, цього разу чоловічий.

«ох і побачила…» — зітхнула у відповідь.

«ти можеш задумати ще щось одне, а можеш рушати до наступних дверей…»