Лі Чайлд - Нездоланний

не інвестори. Не схожі вони на людей, які приїхали б сюди перевіряти інвестування. Вони не випромінюють типових для інвесторів флюїдів. Свого часу мені доводилося тісно спілкуватися з інвесторами.

– То хто вони такі?

– Не маю ані найменшого уявлення. Чиїсь довгоочікувані гості або чиїсь важливі покупці. Або ще щось у цьому дусі. Звідки нам про це знати? Можливо, вони переховуються від правосуддя. Можливо, тут є таємний шлях втечі для таких, як вони. Але це лише нішевий ринок. Лише для обраних. Тиша і спокій, а також хороший нічний сон гарантуються, а ще всі перевезення здійснюються кадилаком. Для посадових злочинців.

– Чи чепурилася би ця жінка в такому разі?

– Мабуть, ні.

Ричер сказав:

– Я згоден, що ця ситуація нагадує якийсь кримінал. Вони зійшли з потяга, провели ніч у мотелі, а наступного ранку вирушили далі машиною. Схоже на те, що їм потрібно було все зробити максимально швидко. Мені також здається, що ця дорога йде в один кінець. Наче вони зробили лише короткочасну зупинку на довгому шляху.

– Звідки і куди?

Ричер нічого не відповів. Ченґ запитала:

– То що тепер?

– Ми поїдемо на захід і вирішимо щось лише тоді, коли ваш мобільний знову почне працювати.

Рівно через десять хвилин вони відчинили двері та ступили на прохід. Тридцять чоловіків досі стояли внизу, поділені на невеликі окремі групи: по двоє, троє, четверо, – разом вони оточили маленький зелений форд нерівним та стриманим півколом. Найближче до них стояв фермер, що вирощував свиней, приблизно за десять футів від машини. Біля нього стояв слабкий на вигляд Мойнахан. Обоє мали напружений та нетерплячий вигляд. Ричер поклав руку до кишені, його долоня та три пальці легко обійняли револьвер, і тоді він рушив сходами, а за ним пішла Ченґ. Вони зійшли вниз, Ченґ натиснула на брелок, і двері машини відчинилися з глухим стуком, який у цій тиші прозвучав дуже голосно.

Ричер обійшов авто спереду, подивився на фермера та сказав:

– Ми поїдемо одразу, щойно ви покладете наші валізи в багажник.

Фермер відповів:

– Кладіть їх туди самі.

Ричер обіперся на форд, тримаючи руки в кишенях та схрестивши ноги. Звичайний хлопець, який чогось чекав. Маючи цілу вічність часу, Ричер сказав:

– Очевидно, ви почувалися зручніше, коли пакували наші валізи й тягнули їх сюди. Тож, думаю, ви не вважаєте за правомірне порушення торкатися наших речей. Не боїтеся алергії. Чи будь-якої законної перешкоди. Отже, зараз саме час завершити те, що ви розпочали. Покладіть їх до машини, і ми звідси поїдемо. Саме цього ви від нас хочете, чи не так?

Чоловік нічого на це не відповів. Ричер чекав. Тиша ставала напруженішою. Він чув, як шелестить пшениця в полі, за сотні ярдів звідси. Ніхто не рухався. Тоді той чоловік озирнувся на іншого чоловіка, а той іще на іншого, і так далі, і закінчилося тим, що всі почали переглядатися між собою короткими розгубленими поглядами, наче в безсловесній суперечці, хто проміняє свою гідність на результат.

«Покладіть їх до машини, і ми звідси поїдемо. Саме цього ви від нас і хочете, чи не так?»

«Кладіть їх туди самі».

Врешті-решт чоловік, що стояв позаду фермера, вийшов зі строю. Прагматик, безсумнівно. Він підійшов до машини, відчинив багажник і поклав валізи всередину, по одній, спочатку Ківерову, а потім валізу Ченґ.

Тоді він зачинив багажник і відступив назад.

– Спасибі, – сказав Ричер. – Бажаю вам хорошого дня.

Він відчинив пасажирські дверцята і ковзнув на сидіння. Поруч із ним Ченґ сіла на водійське місце. Вони одночасно зачинили дверцята, і Ченґ завела двигун. Вона виїхала заднім ходом зі свого місця на стоянці, повернула кермо і рушила просто на площу, а тоді на північ повз їдальню й магазин, у напрямку старого шляху, де колись проходили каравани фургонів, там вона повернула ліворуч і попрямувала на захід, на дорогу, яка простягалась просто перед нею аж до безкінечності, поки вона не зникала в золотистій імлі на горизонті, який у ту мить здавався вузьким, мов голка.

Вона запитала:

– Ми сюди ще повернемось?

Ричер зняв руку з револьвера вперше відтоді, як вони виїхали з мотелю. Він сказав:

– Думаю, нам слід буде сюди повернутися.

22

Вони їхали протягом трьох годин, а тоді зупинилися, щоб заправити машину та купити їжу. Стільникового зв’язку досі не було. Вони зробили висновок, що він не з’явиться, поки не опиняться на трасі І-25, у самому серці Колорадо. А це ще близько чотирьох годин. У такому разі вони можуть одразу рухатися в напрямку Колорадо-Спринґз, де й був узятий в оренду форд і звідки регулярно літали рейси до Лос-Анджелеса. Вони дійшли