Галина Сергіївна Лозко - Пробуджена Енея

на сильну католизацію країни, етнорелігійні рухи в Польщі мають дуже велике розмаїття: від культурологічних, до власне релігійних, і навіть політичних груп і об’єднань, які тим чи іншим чином дотичні до ідеології відродження слов’янських духовно-культурних основ. Польські язичники, як і інші рідновірські рухи та організації, належать до нового Правого спрямування.

Основи відродження польської рідної віри були закладені інтелектуалами націоналістичного напрямку ще в ХІХ ст. Вони написали ряд праць, у яких відобразилося прагнення відновити зв’язок польського народу з його древнім слов’янським корінням. До них належать праці Броніслава Фердинанда Трентовского (1808–1869) про етнокультурне виховання слов’ян. Він створив пантеїстичну систему, в центрі якої знаходиться людина, наділена божественними атрибутами. Насильницьке впровадження християнства він вважав “фатальною перемогою Азії над Європою”, що мала надзвичайно тяжкі наслідки для Польщі.

Зорян Доленга-Ходаковський – відомий в Україні польський дослідник фольклору та етнографії слов’ян, автор знаної праці “Про слов’янство до християнізації” – ще в 1818 р. вперше висловив переконання, що польська культура не може ґрунтуватися на християнстві, вона повинна повернутися до своїх витоків, до лехітської язичницької віри [573; 361. 30–32].

В ХІХ ст. у Польщі існувала ціла когорта мислителів, митців, письменників, які піддавали гострій критиці католицтво, пропонували повернутися до витокової слов’янської релігії. Це – гурток “Жевонія” Августа Бєловского (1806–1876) та Домініка Магнушевского (1810–1845); поет Рішард Бервінский (1819–1879), який проклинав зрадників рідної віри; Юліуш Словацкий (1809–1849) давав критичні оцінки католицтву.

Наприкінці ХІХ ст. серед прогресивно мислячих поляків поширились нові віяння в культурі та мистецтві, спрямовані на пошук місця Польщі в європейському світі, дискусії про етногенез, національний характер та роль католицтва в історії країни.

Вперше про небезпечність римо-католицького Ватикану для Польщі заявив у своїх творах видатний поет Станіслав Виспяньский (1869–1907). У своїй драмі “Легіон” він рішуче виступив за створення могутньої Польської держави, за расову чистоту Польщі, за стару язичницьку віру. Цей твір у Польщі замовчується, бо Міцкевич змальований у ньому як зрадник свого народу і “сіоністський агент” [361. 30–32].

Ці мислителі ще не ставили своїм завданням сформувати власне сам язичницький рух чи створити конфесію. Їхній внесок у розвиток ідеї відродження язичництва стосувався насамперед національної культури. Але ці предтечі сприяли виробленню нового ідеологічного напрямку духовного відродження етносу.

Серед політиків тієї доби можна назвати Романа Дмовского (1864–1939) та Зиґмунда Баліцкого (1858–1916), ідеологів польського націоналізму. У праці Р. Дмовского “Думки сучасного поляка” (1903) піддано критиці національний характер поляків, причиною чого є несумісність національної етики з християнською релігією.

Коли в 1918 р. Польща після 123 років її анексії трьома царствами нарешті отримала незалежність, стала бурхливо розвиватися національна патріотична думка. Саме в цей час з’явились дві видатні постаті, праці яких лягли в основу сучасних польських нових правих. Це Ян Стахнюк (Стойгнєв) і Станіслав Шукальский (Стах з Варти).

Ян Стахнюк народився на українській землі (м. Ковель) 13 січня 1905 р. Вчився в Познані, написав ряд праць, зокрема “Героїчне народне співтовариство” (1935). Головна тема цієї книги – подолання економічної відсталості Польщі, неодмінною умовою чого має бути повний розрив з католицтвом.

Він заснував журнал “Задруга”, що мав підзаголовок “Часопис польських націоналістів” і виходив у Польщі з 1937 до 1939 р. Під час Другої світової війни брав участь у Варшавському повстанні 1944 р., був ідейним керівником підпільного журналу “Зрив”, з допомогою якого видав книгу “Проблема тоталітаризму” (1943, перевидану видавництвом “Топожел” у 1999).

Ще за молодих літ Ян Стахнюк перебував під сильним впливом ідей Ф. Ніцше, який, як відомо пишався своїми польськими коренями. В літа зрілості Стахнюк сформував цілісну систему філософських поглядів, на яких і нині ґрунтується відродження польського язичництва. У своїх працях він відверто заявив, що католицтво (як і християнство загалом) сприяло руйнуванню здорової етнічної самосвідомості слов’ян і призвело Польщу до втрати національної самобутності.

У своїй праці “Слов’янський міф” він писав: “Польща, як і вся Слов’янщина, вже тисячу літ не живе власним життям… І лише зараз стало зрозуміло, що Польща і польське – це не християнські ідеали… Пора вже пробудитися від тисячолітнього жахливого сну і позбутися підсунутих духовних вартостей юдохристиянського походження замість знищених своїх” [563. 2].

Католицькі кола ще після виходу його першої праці розгорнули наклепницьку кампанію проти Яна Стахнюка і його “Задруги”, звинувативши журнал у “богохульстві”, але суд над ним не відбувся, бо почалася війна. У 1946 р. вийшла друком його основна праця “Людство і культура”, а в 1948 – “Антикультура”, в якій показані спільні корені так званих “світових релігій”. Ці книги були вороже сприйняті як католицькими, так і комуністичними колами. Наступну працю Яна Стахнюка “Майбутнє слов’янства”, що започаткувала новий цикл, видати вже не вдалося, не видана вона й досі. У 1949 р. Стахнюк і його соратники Яніна Клопотська (художниця) і Богуслав Стемпіньский були звинувачені в “створенні фашистської організації” й арештовані. Прокурор Беніамін Вайсблех вимагав для Стахнюка смертної кари. Суд завершився лише в 1952 р. Яна Стахнюка засудили на 15 років, але в 1955 р. звільнили, він вийшов з тюрми тяжко хворим і в 1964 р. помер.

Зупинимось докладніше на філософських поглядах “Задруги”. Її основою був “еволюційний пантеїзм”. Згідно цьому вченню, предтечами якого були Геракліт, Джордано Бруно і Броніслав Трентовский, світ, у якому діє іманентна космічна воля, перебуває в постійному безперервному розвитку, що не має ні початку, ні кінця. Разом зі світом розвивається і воля. Людина – частина цього світу, і її покликання – активна участь у його розвитку.

Один із старійшин польського язичницького руху Сташко Потребовский так обґрунтував цю особливість Всесвіту: “Незважаючи на свою безмежність і багатоманітність, світ становить собою велике органічне ціле, що поєднує в собі моністичні і плюралістичні риси. Космічна воля і світ – лише два боки єдиного буття. Матерія має також і духовний характер, а дух – водночас і матеріальний. Людина займає центральне місце у світі і бере участь у його творенні.

Як Всесвіт, так і людство має ієрархічну будову. Найголовнішу роль у людстві виконує народ. Народ і людина – як дерево і листя. Свою мрію про безсмертя людина може здійснити в потомстві і в творчості. Головна ознака людства – воля до творчості, божественний елемент, що єднає людину зі світом. Завдання людини – розвивати цю волю, але це завдання важко виконати, оскільки людина належить до двох сфер: біологічної та культурної” [361. 30–32].

Ян Стахнюк вважав, що давні греки першими переступили поріг, що відділяє натуралізм від культури, створивши “індивідуалістичний міф”. Цей період, на його думку, почався з Гесіода і закінчився Протагором. З появою Сократа грецька культура зазнала краху: замість ідеалу загальної “калокагатії” (тілесної і духовної