Джанні Родарі - Пригоди Цибуліно

В цю мить тюремник Лимон, який відбивав рахунок кроків на барабані, закричав на них:

— Гей ви, двоє! Хіба не бачите, що порушили увесь стрій? Ану марш уперед!

Старий Цибулоне відірвався від стіни, хутко повернувся в стрій і знову став крокувати в ногу з іншими в'язнями. Вони ще двічі обійшли вкруг двору, потім строєм повернулися в коридор, який вів до камер.

— Я надішлю тобі звістку про себе, — прошепотів Цибулоне.

— Але ж як?

— Побачиш. Не занепадай духом, Цибуліно!

— До побачення, тату.

Старий зник у своїй камері. Камера Цибуліно була на два поверхи нижче, у самому підземеллі.

Тепер, коли Цибуліно побачився зі своїм батьком, камера вже не здавалася йому такою темною. Справді, якщо добре придивитися, то було видно, як із коридора через віконце у дверях сюди падало трошечки світла. Але це світло було таке слабке, що при ньому видно було лише тьмяний полиск багнетів тюремників, які крокували вперед і взад коридором.

Другого дня, щоб згаяти час, Цибуліно сидів і рахував багнети за віконечком. Раптом він почув, що його кличе по імені якийсь дивний, ледь чутний голосок. Звідки долинав цей голосок? [126]

— Та хто це мене кличе? — здивовано запитав хлопчик.

— Глянь сюди, на стіну!

— Дивлюся і навіть стіни не бачу.

— Глянь сюди, ближче до вікна!

— О, тепер бачу. То ти — павук! Що ж ти тут робиш? Адже у цій холодній в'язниці мух, здається, немає.

— Я — Павук Кривоніг. Моє павутиння там, у верхній камері. Коли мені хочеться їсти, я перевіряю свої сіті і завжди знаходжу в них якусь поживу.

В цю мить тюремник Лимон загрюкав у двері й гукнув:

— Гей, ти, замовкни! З ким ти там базікаєш?

— Я читаю молитви, яких навчила мене матуся, — відповів Цибуліно.

— То молися тихше, — наказав тюремник, — бо ти збиваєш нас із кроку.

Ті Лимончики були такі недоумкуваті, що при найменшому шумі не могли ходити в ногу.

Павук Кривоніг спустився трохи нижче і прошепотів своїм голоском, тоненьким, як його павутинка:

— Тобі лист, від тата…

І справді, він скинув додолу невеличку записку. Цибуліно схопив її і зразу ж прочитав. Там було написано таке:

«Любий мій Цибуліно, я вже знаю про всі твої пригоди. Не журися, що твої справи повернулися на гірше. На твоєму місці я поводився б так, як ти. Трохи посидіти в тюрмі — не таке вже велике нещастя. Зате тут ти зможеш вчитися далі й матимеш досить часу, щоб дати лад усім твоїм думкам і спостереженням. Особа, яка передасть тобі цього листа, — наш тюремний листоноша. Можеш йому довіритися і прислати звістку про себе. Палко тебе цілую. Твій батько Цибулоне».

— Прочитав? — запитав Павук.

— Прочитав.

— Гаразд. Тепер поклади записку в рот, розжуй і проковтни. Сторожі не слід про це знати.

— Гаразд! — відповів Цибуліно, розжовуючи записку.

— А тепер до побачення, — сказав Кривоніг. [127]

— А ти куди йдеш?

— Піду розносити листи.

Тільки тепер Цибуліно помітив, що на шиї у Павука висіла сплетена з павутиння малесенька сумка, як у справжнього листоноші. В ній повно було записок.

— Кому ж ти понесеш ці листи?

— Ось уже п'ять років поштарюю. Щоранку обходжу всі камери і збираю листи, а потім розношу їх по всій тюрмі. І жодного разу сторожа не зловила мене і не відібрала жодної записки. От таким способом в'язні й можуть постійно листуватися.

— А де беруть вони папір?

— Та вони пишуть не на папері, а на клаптиках від сорочок.

— А-а… Тепер я розумію, чому ця записка від мого тата так пахла цибулею, — сказав Цибуліно.

— А чорнило вони роблять із юшки, якою їх годують, — пояснив Павук. — До юшки треба додати трохи тертої цегли.

— Зрозуміло, — промовив Цибуліно. — То завітай завтра вранці до моєї камери. Я теж дам тобі записку.

— Згода, — пообіцяв Павук і подався далі в своїх справах.

Тільки тепер побачив Цибуліно, що листоноша шкутильгає.

— Ти, мабуть, вивихнув собі ноги? — спитав Цибуліно.

— Та ні. Це від ревматизму. Бачиш, мені шкодить вологе повітря в'язниці. Я вже старий, і мені треба було б поїхати на село відпочити. Там у мене є брат. Він мешкає на кукурудзяному полі. Щоранку напинає своє павутиння між кукурудзяними стеблами і цілісінький день гріється собі на сонечку та дихає свіжим повітрям. Уже не один раз писав він, щоб я приїхав до нього в гості. Та хіба ж можу я покинути свою роботу? Адже коли берешся до якогось діла, то треба виконувати його до кінця. Крім того, я ворогую з принцом Лимоном, бо колись його слуга вбив мого батька. Розчавив бідолашного старого на кухні. Там і досі залишилася пляма на стіні. Я інколи ходжу подивитися на ту пляму і щоразу кажу собі: «Ну