Джанні Родарі - Пригоди Цибуліно

Відомо, що принци не цінують дружби. Воно й зрозуміло, бо друзі у них завжди бувають ненадійні. Тож такі принци, як Лимон, втішають себе всякими безглуздими приказками.

Через чверть години принц наказав починати новий наступ. Десятеро солдатів підтюпцем побігли нагору. Вони зняли страшенний галас, щоб налякати хоча б жінок та дітей, які були серед захисників замку. Наші друзі зустріли їх дуже привітно. Навіть надто привітно. Цибуліно приладнав пожежні насоси до найбільших бочок з вином, що були в льоху.

Коли Лимончики надбігли досить близько, Цибуліно скомандував:

— По ворогу — вином!!!

(Він повинен був би скомандувати «вогонь!», але ж це були насоси, щоб гасити, а не палити вогонь.)

На войовничих Лимончиків полилися сильні струмені червоного ароматного вина. Вино заливало їм очі, попадало [122] в роти, в носи. Тоді Лимончики кинулися навтікача, а на них ззаду все лилися й лилися цілі потоки вина.

Поки Лимончики збігли вниз, то стали всі зовсім п'яні, і це страшенно обурило обох графинь. Але найдужче лютував принц.

— Яка ганьба!! — галасував він. — Та вас усіх треба палицями відлупцювати! Яке свинство — пити червоне вино без закуски! Ну от і маєш: іще десять моїх солдатів стали небоєздатні!

І справді, усі десять Лимончиків один за одним звалилися додолу, просто принцу під ноги. І як один захропли…

Становище ставало делалі тривожніше.

Синьйор Помідор рвав на собі волосся і благав містера Морквоу:

— Порадьте що-небудь! Адже ж ви іноземний військовий радник!

А наші друзі у замку танцювали від радості.

Не менш половини ворожого війська було розгромлено.

Здавалося, от-от над табором ворога біля воріт замайорить білий прапор на знак того, що військо принца визнає себе переможеним.

Ні, не буду казати вам неправди: не замайорів білий прапор біля воріт. Навпаки, — до замку прибула з столиці ціла дивізія Лимончиків, і нашим друзям треба було або здаватися в полон, або втікати.

Цибуліно спробував утекти через льох, але в таємному підземному ході, що виводив до лісу, вже засіли солдати принца.

Хто ж видав їм таємницю підземного ходу?

Цього я теж від вас не приховаю. Зрадником став Горох. [123]

Коли для наших друзів справи пішли на гірше, адвокат перебіг на бік ворога. Страшенно боявся він, щоб його не повісили вдруге. -

Синьйор Помідор дуже зрадів, що нарешті зловив Ци-буліно, і на радощах відпустив усіх його друзів, тільки Вишеньку замкнув на горищі.

А Цибуліно в супроводі цілої роти Лимонників відвели до в'язниці і замкнули у підземній камері.

Двічі на день Лимончик із тюремної сторожі приносив до камери Цибуліно миску юшки і кухоль води. Цибуліно сьорбав юшку, не роздивляючись; одне, що завжди був голодний, а друге, що в камері було темно, хоч в око стрель. Цибуліно цілими днями лежав на тапчані і думав, думав, думав: «От якби побачити тата! Або хоч якось сповістити його, що я тепер у цій самій тюрмі».

День і ніч безперестанку крокував коридором повз камеру патруль Лимончиків. Гучний тупіт їхніх чобіт не давав хлопчикові заснути.

— Та хоч підбийте закаблуки гумою! — гукав до них Цибуліно.

Але вони не звертали на нього уваги.

Через тиждень сторожі вивели його з камери.

— Куди ви мене ведете? — запитав він, бо подумав, що його вже тягнуть на шибеницю.

Насправді ж його вивели у двір на прогулянку. Цибуліно сердився на свої ноги, бо вони розучилися ходити, дорікав своїм очам, бо вони відвикли від світла і мимоволі заплющувалися.

Подвір'я в'язниці було округле.

В'язні, усі в однаковому одязі у чорно-білу смужку, ходили вкруг один за одним.

Розмовляти між собою було суворо заборонено. Посеред двору Лимон-тюремник відбивав такт кроків на великому барабані.

— Раз-два… раз-два… раз-два…

Цибуліно став позад якогось старого в'язня. На зігнуті плечі старого спадало сиве волосся. Час від часу він глухо кашляв, і тоді його плечі здригалися.

«Бідолашний дідусь, — подумав Цибуліно. — Якби він не був такий Старий, то я подумав би, що то мій тато…» [124]

Раптом старий в'язень закашлявся так сильно, що аж захитався і мусив прихилитися до стіни, щоб не впасти. Цибуліно підбіг до нього, щоб допомогти, і тільки тепер побачив його обличчя, вкрите глибокими зморшками. Старий в'язень теж глянув на хлопчика своїми півзгаслими очима, раптом схопив його за плечі і прошепотів:

— Цибуліно, мій синочку!

— Тату!.. Які ж ви старі стали!.. Батько і син плачучи обнялися.

— Не плач, Цибуліно, — шепотів старий, — тримайся!

— Я не плачу, тату. Але мені боляче бачити вас таким немічним, таким хворим. А я ще обіцяв звільнити вас' з тюрми!