Глен Чарльз Кук - Чорний Загін

ліквідували. Його наволоч в паніці. І вишенька на торті – Кульгавий знову зганьбився. Доволі непогано.

-- Це правда? – запитав я. – Про В’яз?

-- Щира правда, -- відповів він незвично веселим голосом. – Цікаво, звідки повстанці пронюхали, що Кульгавого не було у В’язі. І яким чином Перевертень довідався про клопоти, вчасно з’явився і придушив повстання до того, як сталася катастрофа.

Ще одна пауза.

-- Не сумніваюся, що Кульгавий задумається над цим, коли буде зализувати рани. – Він знову засміявся. Цим разом тихіше, більш зловіщо.

Елмо і я зайнялися приготуванням сніданку. Як правило кухнею завідував Отто, тож у нас була причина порушити щоденну рутину. Через певний час, Ловець Душ зауважив:

-- Вам немає сенсу сидіти тут. Молитви вашого Капітана були вислухані.

-- Ми можемо повернутися? – запитав Елмо.

-- Немає причин залишатися, правильно?

В Одноокого були причини, та вони нікого не обходили.

-- Після сніданку починаємо пакуватися, -- сказав нам Елмо.

-- Ти збираєшся подорожувати в таку погоду? – запитав Одноокий.

-- Капітан хоче, щоб ми повернулися.

Я відніс Ловцю Душ яєчню зі збитих яєць. Навіть не знаю чому. Він їв нечасто, а сніданок майже ніколи. Та він взяв тарілку, повернувся до мене спиною.

Я виглянув у вікно. Натовп зауважив зміни. Хтось очистив обличчя Загребельного від снігу. В нього були відкриті очі. Здавалося, що він спостерігав за подіями. Моторошно.

Люди метушилися під столом і билися за монети, які залишилися після нас. Натовп копошився, як хробаки в напівзігнилому трупі.

-- Хтось повинен віддати йому належне, -- пробурмотів я. – Він був в біса грізним противником.

-- Маєш свій Літопис, -- сказав мені Ловець Душ і додав. – Тільки переможці вшановують своїх полеглих ворогів.

Тоді я вже йшов по власну тарілку. На мить я задумався, що він мав на увазі, проте гаряча їжа була в той час важливішою.

Всі, крім мене і Отто, зібралися в конюшні. Вони планували повернутися з возом по раненого. Я дав йому щось, щоб полегшити майбутні труднощі в дорозі.

Вони не поспішали. Елмо мав намір натягнути навіс і таким чином захистити Отто від негоди. Щоб скрасити очікування, я розкладав пасьянси.

Раптово, як грім з ясного неба, Ловець Душ сказав:

-- Вона прекрасна, Док. Молода. Свіжа. Чарівна. Та в неї кам'яне серце. Кульгавий в порівнянні з нею миле цуценя. Молися, щоб вона ніколи не зупинила свій погляд на тобі.

Ловець Душ дивився у вікно. Я хотів задати тисячу питань, та мені немов заціпило. Хай йому чорт. Я втратив такий шанс.

Якого кольору було її волосся? Її очі? Як вона посміхалася? Звідки мені було знати, що це все матиме для мене велике значення.

Ловець Душ встав, одягнув свій плащ.

-- Варто було, хоча б заради Кульгавого, -- заявив він. Зупинився біля дверей і пронизав мене поглядом. – Ти, Елмо і Ворон випийте за моє здоров’я. Чув?

І вийшов.

Через хвилину прийшов Елмо. Ми посадили Отто на віз і вирушили в Мейстрікт. Довший час мої нерви були ні к бісу.

Глава 4: Шепіт

Якщо пам'ять мені не зраджує, ця сутичка принесла нам найбільше користі, при найменшій затраті зусиль. Чисте везіння, що на всі сто відсотків було на нашому боці. Для повстанців це була катастрофа.

Ми драпали з Клина, де оборона Леді рухнула майже за одну ніч. Разом з нами втікали п’ять чи шість сотень солдатів регулярної армії, що відстали від своїх підрозділів. Щоб виграти час, Капітан вирішив пробиратися через Захмарний Ліс до Паничів, замість того, щоб обійти його довшою південною дорогою.

День чи два дороги позаду, нас переслідував батальйон регулярних сил повстанців. Ми могли розвернутися і відлупцювати їх, та Капітан волів тихенько вислизнути. Мені подобався хід його думок. Бої поблизу Троянд були криваві. Полягли тисячі людей. До Загону приєдналося стільки солдат, що я втрачав їх тільки тому, що мені бракувало часу оглянути їхні рани.

Ми мали наказ зголоситися до Нічного Жаху в Паничах. Ловець Душ вважав, що Паничі стануть наступною ціллю повстанців. Хоча ми були пекельно змучені, нас очікувало ще багато запеклих боїв, перш ніж зима сповільнить ходу війни.

-- Док! Глянь сюди!

До місця, де сиділи я, Капітан, Мовчун і ще пара інших підбіг Білосніжка. Через плече в нього була перекинена гола жінка. Вона була привабливою, поки її хтось ретельно не віддухопелив.

-- Не погана, Білосніжка. Не погана, -- сказав я і повернувся до свого щоденника. Позаду Білосніжки не стихали зойки і крики. Солдати пожинали плоди перемоги.

-- Варвари, -- зауважив Капітан без гніву.

-- Часом потрібно дати їм випустити пару, -- нагадав я йому. – Краще тут, ніж з населенням у Паничах.

Капітан неохоче погодився. Він просто не переварює грабежі та зґвалтування, хоча вони і є невід’ємними атрибутами нашої професії. Гадаю, в глибині душі він романтик, принаймні, коли йдеться про жінок.

Я спробував поправити йому настрій.

-- Вони самі напросилися, взявши зброю до рук.

-- Скільки часу це вже тягнеться, Док? – запитав він мене похмуро. – Здається, що цілу вічність, згоден? Ти хоча б пам’ятаєш час, коли не був солдатом? Навіщо все це? Що ми взагалі тут робимо? Ми постійно виграємо битви, однак Леді програє війну. Чому б просто не зав’язати з всім цим і не розійтися по хатах?

Частково він мав рацію. Від Форсберга ми постійно відступаємо, хоча й добре воюємо. Клин був наш, поки не втрутилися Перевертень і Кульгавий.