Юрій Миколайович Щербак - Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

Він сів на стілець, на якому щойно мостилася померла поетка — або її тінь.

— Як почуваєшся, мамо? Я заберу тебе звідси.

Мати здивовано знизала плечима:

— Забереш? Мене неможливо звідси забрати. Хіба забирають з неба?

— Але, мамо, твій дім у Києві.

Лагідна усмішка примирення освітила її обличчя.

— Петре, я з ним, — вона подивилась на стіну, на якій висіло дерев’яне розп’яття Христа. — Звідси не повертаються… Я рада, Петре, що ти прийшов. Бо завжди хотіла тебе спитати щось дуже важливе… Стривай, зараз згадаю.

Вона заплющила очі й довго сиділа так, ледве похитуючись на ліжку, наче молилася. Потім глянула на нього уважно, наче впізнала. І спитала:

— Війна вже скінчилася?

Від цього погляду Гайдукові стало невимовно соромно, і він заплакав, закривши обличчя руками, схлипуючи, як дитина, знаючи, що ніколи не відмолить своїх гріхів перед матір’ю, батьком, Олею, перед самим собою, перед тими, хто загинув з його вини і ще загине.

Мати тихо підійшла до нього і поклала легку долоню на його голову.

— Не треба, Петре. В нас діти. Нам треба їх рятувати. Ігоря і Катерину. Я буду молитися за них і за тебе. А тепер іди. Я дуже втомилася. А мені ще треба вчити напам’ять вірш Шимборської «Щасливе кохання». Адже в нас було щасливе кохання, чи не так, Петре?

Залишивши квіти і подарунки, привезені з Києва, давши лікарю Войчишину (це був племінник Романа Войчишина) велику суму злотих на ліки, продукти й опіку матері (помічник Самсоновича майор Поремба запевнив Гайдука, що військова адміністрація Шльонська оточить пані Марію Гороль-Гайдук найпильнішою увагою), Гайдук тієї ночі виїхав назад до аеропорту Катовіце-Пижовіце. Цілуючи матір, знав, що бачить її востаннє. Згадав, але запізно, що так і не сказав мамі, що зустрічався з Христом.

Чаша терпіння Джованни Россі переповнилась. До неї додому прийшов сержант Бадольо — дебелий парубок із лицем, всуціль зарослим чорною шерстю, наче в сицилійського мафіозі з американських фільмів; він поскаржився, що генерал Россі, сержантів начальник, спокусив наречену Бадольо, котра працює секретаркою в дивізіоні, яким керує Франко Россі. Сержант розгублено просив сеньйору Россі щось вдіяти, щоб припинити це лиходійство, інакше Бадольо не ручиться за себе й станеться велике нещастя. Він хоч і сержант, але прізвище в нього маршальське.

Джованна знала, що нещастя вже сталося: вона втратила чоловіка. Але, як могла, заспокоїла сержанта, котрий, сидячи на краєчку стільця, пив каву обережними ковтками, поправляючи час від часу руків’я пістолета, що стирчало під лівою пахвою, й щоразу вибачаючись за вторгнення до генералової домівки.

Стратегічний план помсти швидко визрів у її голові. Вона спитала, чи має сержант доступ до в’язнів, які сидять у камерах AISI — на що Бадольо сказав, що це — частина його роботи: доставляти підслідних на допити чи інші слідчі дії. Тоді Джованна запропонувала сержантові скоїти певний службовий злочин: вивести з камери українця Джорджа Безпалого, всадовити в службовий автомобіль AISI, перевезти його до паркінгу в аеропорту Ф’юмічіно й передати в’язня їй. Вона запевнила сержанта, що, власне, й злочину ніякого немає: чоловік сказав їй, що найближчими днями військовий суд Лаціо звільнить Безпалого, як невинну людину — і тому його викрадення ніяким чином не позначиться на кар’єрі сержанта, але дуже зашкодить цьому козлу Россі, який зваблює, користуючись службовим становищем, дівчат своїх підлеглих.

Розчулившись, сержант витягнув лептоп й показав Джованні серію кольорових зображень своєї нареченої. У Джованни серце зайшлося від смертельної образи і гніву: в житті не бачила такої потвори — негарна, з великим носом і низьким чолом, ця незнайома Дульцінея була втіленням найгірших рис жінок італійського простолюду; один її вигляд принизив Джованну так, що будь-яка кара, що спостигла б Франко Россі, здавалася їй м’якою.

Бадольо погодився з планом сеньйори Россі — йому вже доводилося возити Безпалого до Риму на якесь упізнання. Вони домовились про точний час, місце зустрічі й обмін по телефону зашифрованими фразами. Джованна пообіцяла, що поверне сержанту його небесну красуню, й він пішов задоволений.

Спека, яка повернулася до Риму та його околиць, перетворила засніжені вулиці й площі на ріки, струмки й водоспади; Тібр вийшов із берегів, щедро вихлюпуючи свої води в історичний центр міста. Телевізійні коментатори пропонували перейменувати Рим на Венецію, а саперні частини були кинуті на порятунок затоплених районів.

Джованна вранці заздалегідь виїхала до аеропорту Ф’юмічіно й зайняла місце в секторі «D» величезного паркінгу, як і умовились із сержантом Бадольо. Вона напередодні викупила два квитки до Мілана на своє ім’я, щоб збити зі сліду генерала. Хвилюючись, жінка спостерігала за звичайною аеропортовою суєтою, ще не уявляючи всіх наслідків свого вчинку. Вона забрала свої речі з дому, натомість на столі у кухні залишила фотографію генералової коханки, здруковану з лептопа Бадольо, з власноручним написом: «Нехай вона готує тобі каву і робить все інше».

Це була звичайна жіноча дурість, брак уяви засліпленої ревнощами дружини, бо якщо наречена сержанта Бадольо на щось і надавалася, то це було саме приготування кави і роблення «всього іншого».

Автомобілі, які займали вільні місця на паркінгу або виїздили звідси, повільно посувалися, видушуючи колесами буруни брудної води; люди весело перестрибували через калюжі, радіючи приходу весни. І тільки Джованна тривожно очікувала сержанта, думаючи про те, який скандал виникне навколо Франко Россі, коли його головний підслідний, звинувачений у шпигунській афері, зникне разом із нею. Не до коханки буде тоді генералові AISI.

Вона не знала, що своїм безглуздим, по-жіночому дурним вчинком рятує життя Джорджу Безпалому: в очікуванні його звільнення в самісінькому історичному центрі Риму, якраз між станціями синьої лінії метро «Кавур» та червоної лінії «Площа короля Емануїла II», на вулиці Джованні Ланца, де розташована була штаб-квартира AISI, на Безпалого неподалік від входу до будинку контррозвідки очікував кілер із Фонду