Юрій Миколайович Щербак - Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

Тут, на півдні Польщі, лежали великі сніги. Шляховики ледве встигали розчищати автостраду Катовіце-Будапешт. Гайдук сидів у глибокій задумі, згадуючи знайомі назви містечок, повз які проїжджали: Тихи, Берунь. Десь недалеко на захід лежала Руда Шльонська, де в домі Марека Гороля переховувалися вони з Боженою після падіння літака «Кульгавий дракон»…

Нарешті, збочивши з автостради, повільно в’їхали в маленьке містечко Пщину, засипане снігом. Збоку залишився замок німецьких князів Хохберг фон Плесс — головна туристична атракція Пщини. Генерал Коваль із захопленням, хизуючись своїми історико-військовими знаннями, розповідав, який це чудовий замок, знамените місце, де в роки Першої світової війни розташовувався головний штаб німецької армії Східного фронту, що тут перебували імператор Вільгельм II, генерали Людендорф та Гінденбург, а Гайдук похмуро відмовчувався, думаючи про матір. Звичайні автівки не могли проїхати по засніжених вулицях містечка, і тільки військові позашляховики пробивали собі дорогу вперед, посуваючись довжелезною вулицею Водзіславською, аж поки не вперлися у великий сад, дерева в якому нагадували снігові кулі, що трималися на чорних гілках. За деревами і сніговими заметами ховався двоповерховий будинок німецької архітектури зі старої темно-червоної цегли, схожий на лікарню. Так це і було — будинок для літніх людей.

«Хамві» зупинився перед головним входом, біля якого на них чекав молодий лікар у зеленому халаті. Виявився українцем зі Львова. Він провів без зайвих слів Гайдука на другий поверх, у кінець коридору, й відкрив двері кімнати 27. На акуратно застеленому ліжку сиділа мати Гайдука в старенькій темно-червоній із сірими оленями кофтинці, яку колись привіз їй Гайдук із Норвегії. В руках вона тримала розгорнуту книжку. Навпроти матері на стільці вмостилася зовсім ветха жіночка з тих, що їх називають «божими кульбабами». Темно-синій охайний халатик, з-під якого виглядала біла мереживна блузочка; в одній руці — довга електронна цигарка з лікувальними аерозолями, в другій — така сама, що і в Марії Юзефівни книжка, тільки закрита.

Пацієнтки не звернули щонайменшої уваги на відвідувачів. Гайдук хотів одразу підійти до матері, обійняти її, впасти на коліна, наче блудний син, поцілувати її руку, покаятись, що так пізно знайшов її, але лікар дав застережливий знак, і Гайдук, ступивши один крок до ліжка, зупинився.

— Ро każdej wojnie,

читала мати, звертаючись до своєї сусідки, —

Ktoś musi posprzątać Jaki taki porządek Sam się przecież nie zrobi [7].

Мамина сусідка тоненьким старечим голоском, наче співали вони дуетом, декламувала щось інше:

— Jest nam tak cicho, że słyszymy piosenkę zaśpiewana wczoraj: «Ту pójdziesz górą, a ja doliną…»[8]

Мати, заглиблена в книжку, продовжувала сумно:

—   Ktoś musi zepchnąć gruzy nа pobocza dróg, żeby mogły przejechać wozy pełne trupów[9].

На що сусідка радісно защебетала:

— Tacys ту zdziwieni sobá, Źe coz nas bardziej zdziwić może? Ani tecza w nocy. Ani motyl na śniegu. A kiedy zasypiamy, we śnie widzimy rozstanie[10].

Гайдук не міг витримати більше і гукнув:

— Мамо!

Марія Юзефівна здивовано відірвалася від книжки і довго вдивлялася в сина. «Божа кульбаба» гнівно поглянула на порушника спокою і, жбурнувши книжку на тумбочку, велично вийшла з палати.

Гайдук відчув запах старості, змішаний з ароматом парфумів та лікувальним димом електронної цигарки.

Нарешті мати розцвіла, підвелася й зробила крок назустріч Гайдуку.

— Петре… це ти? — спитала по-українськи.

Лікар і Чміль вийшли у коридор.

— Це я, мамо. Твій син Ігор.

— Де ти був, Петре? Все на роботі, на роботі. Я так тебе чекала… А де Ігор? Ще в школі? А Катерина? Як вона після кашлюку? Одужала? Як добре, що ти не віддав її до лікарні… Якби ти знав, як тут погано… Ліки такі гіркі… Стривай, Петре, я хочу представити тебе моїй подрузі.

Мати тільки тепер зауважила, що сусідки немає.

— А де ж вона? Знаєш, Петре, я нею дуже пишаюсь, — притишила голос Марія Юзефівна, таємничо дивлячись повз Гайдука. — Знаєш, хто вона?

— Хто, мамо?

— Це сама Віслава Шимборська. Нобелівська лауреатка.

— Мамо, Віслава Шимборська давно…

— Петре, ти ніколи нічого не розумів у поезії, — розчаровано ворухнулася мати, знову сідаючи