Ярослава Дегтяренка - Ярино, вогнику мій

– Тихо! Заспокойся! – сказав він її рідною мовою, але до неї ледь доходили його слова. – Ярино! Перестань!

Тільки почувши своє ім’я, Яринка замовкла й оторопіло втупилася йому в обличчя – з-під розкішного шолома на неї дивився Аяз-мурза.

– Аязе, – здивовано прошепотіла Ярина, із її очей ще рясніше потекли сльози, і вона притулилася обличчям до його плеча, не помічаючи, що весь купецький обоз мало не з забобонним жахом витріщається на цю сцену. Дійсно, що ж таке шепнув своїй рабині цей татарин, що вона затихла і притислася до нього, як до рідного? Та й загальне здивування викликало те, що мурза чесно купив рабиню, коли міг так відібрати!

Аяз обережно обняв дівчину за плечі і почав лагідно гладити по голові. «Ну, тихіше, тихіше! Не треба так гірко плакати. Тепер тебе ніхто не буде ображати», – шепотів він, а потім перерізав мотузки, якими були зв’язані її руки, і повіз геть від проклятого обозу.

Яринка потроху заспокоювалася, а Аяз однією рукою міцно притискав її до себе, а другою керував конем.

– Як ти в неволю потрапила? – запитав він.

– Мій рідний дід – козацький сотник. Він стратив одну людину за злочин, а його родичі вирішили помститися дідові, тому викрали мене з зимівника, а потім віддали татарам. І вже ці татари продали мене цьому москалю. Він хотів продати мене в Стамбулі, і я зважилася втекти, але мене спіймали, і тоді він наказав своїм слугам мене відшмагати. Господи! Аязе, дякую тобі! Якби не ти, гірка була б моя доля! Тебе мені сам Господь послав! – прошепотіла Яринка і довірливо притулилася до нього так, як дитина притискається до матері, коли шукає у неї захисту.

Аяз слухав, хмурився, а потім спитав:

– А що твій Данило? Я хвилювався, що він покарав тебе за мою втечу.

– Ах, ні! Данило нічого мені не зробив, але образився на мене і покинув, – відповіла Ярина, відводячи очі.

– Шкода! Дуже шкода, але, мабуть, так було потрібно Аллаху! – мовив мурза.

«Справді Аллах великий і милостивий, що напоумив мене особисто прийняти від купців подарунки, бо інакше гірка була б її доля. Це просто диво!» – думав Аяз, ніжно притискаючи Ярину до себе. І все не міг повірити, що несподівано зустрів її в купецькому обозі, з якого безсовісно вимагав мзду. Проте Аяз називав це не здирництвом, а подарунками йому як господареві цієї місцевості. У його свідомості земля, де кочував його улус, була його бейліком. Отже, тільки він мав право вирішувати, хто може нею проїжджати, а хто ні. А купці прекрасно знали, хто такий Аяз-мурза і як небезпечно йому суперечити – і охорона не допоможе, тому, згнітивши серце, визнавали його зверхність на Муравському шляху і в складчину від нього відкуповувалися.

Але Ярину Аяз навмисно чесно купив – що він, жмикрут чи що, якщо шкодує заплатити за неї грошей?! Він нишком поглядав на Ярину і розчулювався: хоч вона й була заплакана, брудна та розпатлана, але все одно здавалася йому красунею.

– А куди ти мене везеш, Аязе? – запитала дівчина.

– До себе в гості.

– А потім?

– Потім? – перепитав Аяз, дивно на неї глянув і замислився. – Потім подивимося, що далі робити, – нарешті мовив він і солоденько всміхнувся.

– Ти відпустиш мене? Так? – з надією запитала Ярина.

– Я ж був у тебе в гостях, тепер твоя черга гостювати у мене, – ухильно відповів молодий мурза.

Коли Аяз привіз Ярину в улус, то їй мимоволі стало і страшно, і цікаво – безліч круглих кибиток, критих повстю й очеретяними рогожками, стояло на двоколісних возах – над їхніми «дахами» піднімалися димки, а між ними снували татари. «Невже вони живуть у цих кибитках на возах навіть узимку і не мерзнуть?» – здивовано подумала дівчина, бо не уявляла собі іншого житла, крім хати чи будинку.

Аяз зліз із коня, а Ярина, не чекаючи його допомоги, зістрибнула сама і боязко пішла за ним, озираючись на всі боки. Татари шанобливо кланялися своєму мурзі, а той гордовито йшов повз них, навіть не удостоюючи поглядом. Ярина здивувалася різкому контрасту: більшість татар були одягнені у високі хутряні шапки й овчинні кошлаті кожухи сірого або світло-бежевого кольору – у декого до неможливості поношені, з-під яких визирали шаровари з грубої тканини; а ось мурза зі своїми нукерами-охоронцями були одягнені чистенько, розкішно й на тлі інших улусників здавалися квітучими маками серед запорошених степових бур’янів.

Аяз увійшов до намету, що стояв у центрі скупчення кибиток. Ярина йшла за ним. Усередині було затишно і красиво завдяки килимам, які всуціль висіли на «стінах» шатра та встеляли підлогу, і було розкидано безліч подушок. Дівчина зупинилася біля входу, зняла свої черевички, а до Аяза підбіг слуга і зняв йому чоботи. Мурза розсівся на подушках і поманив до себе Ярину, яка боязко присіла поруч із ним.

– Я не люблю жити в кибитці – мені більше подобаються намети. У них я почуваюся вільніше, – пояснив Аяз.

– Аязе, а ти мене завтра відвезеш додому? – запитала дівчина.

– Тільки-но приїхала в гості і вже поспішаєш додому?

– Та непроханий гість гірший за татарина – мені б не хотілося тебе обтяжувати, а моя сім’я… – і тут Ярина збагнула, що бовкнула дурницю, згадавши звичну для неї приказку. Вона почервоніла і винувато подивилася на мурзу, а той весело зареготав.

– Хоч ти й непрохана гостя, але такій гості я радий! – насміявшись, відповів Аяз. – Погостюй хоч кілька днів, моє сонячне світло! Я ж живу далеко від сім’ї, і мені самотньо.

– Добре, – погодилася Ярина. – Тільки ось тітка з дядьком хвилюються за мене. Адже вони не знають, що зі мною сталося. Мене викрали тиждень тому, і…

– Звідси до твого зимівника дуже далеко, – перебив її Аяз, кисло усміхнувшись, – тому завтра ми туди все одно не доїдемо. Та й ти занадто змучена, і мені соромно повертати тебе в сім’ю в такому жалюгідному вигляді – тобі треба трохи відпочити. Не хвилюйся – невдовзі вони побачать тебе, і тим сильнішою буде їхня радість. Сьогодні заночуєш у моєму наметі, – і, помітивши, що Яринка спалахнула від його слів, додав: – А я заночую в кибитці.

Аяз пішов, але Ярина недовго пробула в самоті – прийшли якісь дві жінки і почали кудись її кликати. Вони говорили татарською, тому дівчина їх не зрозуміла, проте второпала, що це служниці, і пішла з ними. Жінки привели її в маленький намет, де стояло велике корито і котли з