Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

уважно їх оглянув. Зрозумів, чому вони мало помітні. Просто їхній колір зливався із таким же кольором шовкових шпалер. Виходить, що вхід у приміщення вміло замаскували. Хлопчик натиснув на нього плечем. Дверне полотно крутнулося. Із щілини, що утворилася, тхнуло застояною сирістю. Він не встояв перед спокусою — проник у кімнату. У ній зберігали непотрібні речі. Припорошений товстим шаром пилу, мотлох лежав купами. Звеселяв сумний інтер’єр хіба що вовняний килим, прибитий цвяхами до стіни. Мишко довго розглядав сюжетне зображення на килимі. П’яненькі чубаті дядьки і повнотілі тітки розважалися на лоні природи. Мишко подумав, що такий красивий килим його мама розмістила б у вітальні, на видному місці. Дійсно, для чого красиву річ тримати в комірчині?

З одного боку, внизу, край килима задерся. Рука хлопчика самовільно потяглася, щоб виправити недолік. Мишко старанно пригладив килим. Відчув, що долоня не вперлася в стіну, а подалася вперед, у пустоту. Хлопчик завернув край килима — і остовпів. Під килимом була дірка, через яку пройшла б доросла людина. Вниз вели сходи. «Килим слугував пологом, ширмою для спуску в підземелля», — обпекла хлопчика здогадка.

Знайти вичерпних пояснень своєму відкриттю він не встиг — з великої зали долинали підозрілі звуки. Хтось там метушився і голосно сапав. Мишко пригладив долонею непокірний край килима і тихенько підійшов до дверцят. Скрадливо виглянув. Вояка, що напередодні розмовляв із Хорошуном, зі сапанням прилаштовував пузатий мішок до скульптури напівзігнутого олімпійця з диском. Надав мішку вертикального положення і підтюпцем побіг до вхідних дверей.

Мишко щільно зачинив за собою жовті дверцята і вибіг із будинку.

Наразі квапливим кроком він простував до моря. Дорогою роздумував: «Раніше скіфи не дорожили комфортом, дорогими речами. Вповні задовольнялися чередами корів і табунами коней. А ще наметами та кибитками, у яких мандрували їхні дружини з дітьми. Виходить, скіфи змінилися».

Висновок прикро вразив Мишка. Його позитивна думка про скіфів зазнала ще більших змін. На жаль, не в кращий бік.

Елісса розповідає про Арат — казкове царство, та про свого батька — торговця

Пінисті хвилі з гуркотом налітали на борти малих і великих суден і безжально їх шмагали. У такий спосіб морська стихія бунтувала проти відсутності на спорудах людей.

Берегом гасав Вепр і зганяв чайок. Білі птахи неохоче здіймалися з митого-перемитого піску. Покружлявши, сідали на камінні плити — матеріал для будівництва, який греки не встигли вивезти з пристані. Чотириногий бешкетник вибрався на плити і влаштував танець переможця. Після, схиливши набік голову, спостерігав за птахами, що знялися вгору і шумливою пеленою віддалялися. Вепр із висолопленим язиком примчав до жовтих дітей, що зливалися з тлом піску. Проте Вовк, що супроводжував Мишка, випередив Вепра. Прибіг і вмостився біля Луліних ніг. Вепр загарчав, демонструючи Вовкові міцні ікла. Наблизитися, однак, не наважився. Близнята разом озирнулися. Затуманеними очима глянули на Мишка, що підходив. Але разом відвернулися. Так само, як до цього, тримали зір на горизонті.

Мишкові передався сумовитий настрій близнят. Так само, як і вони, довго дивився на блакитне плесо. Вдалині під різнокольоровими парусами плили торгові кораблі й військові галери. Мишко подумав уголос:

— Не запливають кораблі в Каркіду. Обходять місто.

Елісса, здається, схлипнула. Мишко надав голосу заспокійливого тону.

— Сьогодні не запливають, а взавтра стоятимуть у пристані. Мореплавці знають: скіфи гарні торговці. У скіфів є пшениця, ячмінь, просо. А ще шкури, з яких шиють кожухи. Шкури кидають також під ноги, для тепла. Правда, зараз скіфи нічого не мають, бо тільки почали заселяти місто. Але мають золоті бляшки і золотий пісок. Золотом заплатять за товар. Золото скіфи носять у мішечках.

— Ми татка чекаємо, — обірвала хлопчака Елісса.

Неподалік лежала торба з непочатим сніданком. Мишко підняв її. Гукнув до Вовка:

— Егей! Нумо до каменів, поснідаємо.

— Ми теж голодні, — скочила на ноги Елісса й обсмикнула сукенку.

За сестрою підвівся Лулі. Він голодними очима пас торбу й облизувався.

Мишко вдавав здивованого хлопця.

— Ви досі не снідали?

— Так, ми з братиком ще не їли, — серйозно відповіла Елісса.

Лулі на підтвердження підшморгнув..

— На камінних плитах нам зручно буде. Ходімо, — запропонував Мишко.

З повною торбою попрямував до плит перший. За Мишком, взявшись за руки, чалапали невеселі близнята. Вовк плівся слідом. Вепр, обходячи Вовка, пристав до близнят.

Мишка пригнічував сумний вигляд друзів. Він мовчки виклав на плиту коржі, велику редьку, шматки запеченого м’яса, медове печиво. Вовкові, що примостився за ним, дав найбільший шматок м’яса. Спостерігав, як кошлатий товариш обхопив шматок лапами і вправно розривав його іклами. Близнята мовчки давилися коржами. Мишко, щоб обірвати мовчанку, запитав, розриваючи на кавалки м’ясо:

— Звідки ви прибули?

— Про це я вже розповідала, — пискнула Елісса й кахикнула.

— А-а-а. Пригадав. Ви з Арада. Це у Фінікії, бо ви фінікійці.

— Арад — окреме царство, — сказала Елісса після того, як кахиканням прочистила горло.

— Як це — окреме?

Мишко такою мірою здивувався, що затримав коло рота кусник м’яса.

— У Фінікії кожне місто — царство, — після паузи пояснила Елісса.

— У царствах люди мешкають у кибитках чи будинках? — спитав із повним ротом Мишко.

Люлі зігнувся й від сміху гикав.

— Придумав — у кибитках… Звичайно, у будинках. Ще й яких. Височезних, під саме небо.

— Неправда. Таких будинків в античному світі не будували.

— То в античному… А в Араді будують, — буркнула Елісса.

Вона вибрала найменший шматочок м’яса. Довго і зосереджено його жувала. А коли проковтнула, то взяла інший. Тихо додала:

— Наш будинок мав три поверхи. У царя шість вікон стоять одне на одному.

— Шість поверхів? — І це до нашої ери?

Лулі з набитим редькою ротом енергійно кивав, узнак підтвердження слів сестри. Від Мишка не приховалося, що Люлі з підозрою косує на нього. Він перевів очі на Еліссу.