Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

Дівчинка задумливо жувала. Значить, не звернула увагу на слова «до нашої ери».

М’ясо було з підсмаженою шкуринкою й приємно пахло димом. Діти з апетитом його уминали. Щоб знову не запала мовчанка, Мишко запитав:

— Царство Арад велике?

— Ні, не велике. Займає острів. У нас високі гори. У горах ростуть кедри, — відповіла Елісса.

Вона з’їла другий шматочок м’яса і оце порпалася в торби. Щось на споді шукала.

— Я люблю кедрові горішки, — повідомив Мишко.

— Ми теж їх любимо. Нянька підсмажувала горішки і ми з братиком ними ласували, — щебетала Елісса.

Вона виявила на споді апельсин і несказанно раділа своїй знахідці.

— Золоте яблуко[29] Воно для братика.

— Я теж хочу, — ображеним голосом озвався Мишко.

Елісса мовчки обчистила апельсин від шкірки і поділила його на три частки. Мишко крадькома в кожній перерахував дольки. Ні, Елісса нікого не обдурила — в кожній частці три дольки. Несподівано він помітив знизу ще одну, маленьку дольку. Він сподівався, що Елісса її не бачила і найбільша частка дістанеться йому. Елісса мовчки поклала перед ним і Лулі їхні частки. Свою тримала в долоні. А ту, що з маленькою долькою, таки дала Лулі.

Мишко з досадою кинув собаці кістку. Дорікнув Еліссі:

— Чому тато досі вас не викупив? Адже він заможний, має кораблі.

Елісса тріпнула дрібушками.

— Ти ж знаєш: нашого татка схопили пірати. Але татко сильний. Татко розумний. Татко втече від піратів. Татко нас знайде…

Мишко про це вже чув і не раз. До того ж Елісса повсякчас, коли мова заходила про батька, страшенно нервувала.

Він укинув у рот усі дольки. Проковтнув їх і глибокодумно зауважив:

— Ваш татко, безперечно, втік від піратів. Але Аратське царство, можливо, захопили грабіжники. Адже воно не велике. До того ж з усіх боків вода.

— Арат — неприступне царство. Воно обнесене високою стіною.

— Так уже неприступне, — пхикнув Мишко. — Казала ж: на острові є гори. Коли острів вороги обложать, то містяни вимруть без води. Не пити же їм солону, морську.

— Ой, ні, — палко заперечила Елісса. — Воду подають із дна моря. Вона тече по трубах. У нас смачна вода. Відкрутив краник — і вода тече прямо в горщик.

Мишко не знав, вірити Еліссі чи не вірити. Хоча слова і тон її розповіді звучали вельми переконливо. Лулі клав на язик дольки по одній, заплющував очі й з насолодою ссав сік. Елісса не зводила погляду з горизонту. Мишко теж дивився на море. Він мріяв. Бачив себе туристом, на кораблі з вітрилами. Куди його несе корабель? Звичайно, до Арада. О, він огляне на острові фортечну стіну, багатоповерхові будинки, гори, вкриті багаторічними кедрами. І неодмінно в готелі відкрутить краник. Це для того, щоб перевірити: збрехала Елісска чи казала правду.

— Ми росли без ам, — спокійно мовила Елісса.

Вона тримала всі три дольки апельсина на долоні. Мишко здогадався, що «ам» по-фінікійськи значить «мама». Але уточняти не наважився, щоб не видати себе. Адже він раніше запевнив Еліссу, що з батьками довго жив у Карфагені.

— Коли ми з братиком були маленькими, душа ам відлетіла туди, звідки не повертаються. Нас виховувала нянька. Татко зрідка приїжджав додому. Він плавав на кораблі, возив товари і продавав їх. Коли ми підросли, то татко брав нас із собою в морські мандри. Останній раз татко віз у Фракію багатий крам із Лівії.

Мишко страждав, що не може озвучити свої знання. Приміром, що Лівією у давні часи називали цілий Африканський континент. Він скромно поцікавився:

— Що саме ваш татко віз?

— Я годувала мавпочок і павичів. Решту вантажу не бачила.

— Чому не бачила?

— Бо був запакований. У мішках і тюках.

— А-а-а-а.

— Але ми знали, що татко для продажу возив меблі з кедрового дерева, слонову кістку, золото.

— Зрозуміло. У морі на вас напали пірати.

— Напали.

Елісса поклала на камінь апельсинові дольки, а долоні піднесла до очей. Мишко мав підозру, що вона тихо рюмсає. Він шкодував, що бовкнув про піратів. Адже перед цим Елісса розговорилася і повеселішала. Лулі теж схилив голівку й плаксиво скривився.

— М-да, — задумливо протягнув Мишко.

Елісса завернула край сукенки й голосно висякалася. Мишко дещо пригадав.

— Еліссо, ти хвалилася, що знаєш мови.

— Не хвалилася, — ображено пискнула дівчинка. — Я дійсно знаю чужі мови.

— Гаразд, просто розповідала. Скажи, про що вели мову гості, коли збиралися у вашого господаря?

— У Харитона?

— Його так звали?

— А що?

— Нічого. Я не знав, що вашого хазяїна звали Харитоном. Я тебе спитав…

— Я не тупа, пам’ятаю. Знай, говорили гості ні про що.

— Не зрозумів.

– Їх цікавило золото, дорогі речі. Ще говорили про рабів. Наприклад, куди їх відвезли, за скільки продали. Я страшенно нудилася, коли перекладала те патякання.

— Я теж сконав би від нудьги, — зі співчуттям у голосі мовив хлопчик.

Елісса стихла. Мовчазна, вона ретельно витерла пальчики краєм полотняної торби. Після того сіла боком до Мишка. Лулі притиснувся плечем до сестри.

Мишко зрозумів, що брат із сестрою вирішили сумуватимуть. Усе ж їм запропонував:

— Гайда у воду. Поплаваємо.

Відповіді не прозвучало.

— Вовче, ходімо в море, — гукнув.

Кошлатий товариш виріс перед ним.

Мишко притьма скинув кросівки, футболку, штанці. Він біг грузьким піском до моря з вихилясами.

Прекрасна симфонія небес

Скіфські вояки товпилися на березі моря. Гомоніли упівголоса (щоб не дратувати нічних морських духів), хоча збуджено. А ще