Людмила Когут - Мудрі жінки

Після пережитих тортур та екзекуцій зовсім незайвим було випити трохи горілки чи вина, які пропонували в літаку. Лариса із задоволенням зі своєю подругою замовили по маленькій стограмовій пляшечці горілки, смачно пообідали.

Розслабились, і спілкування тривало до Нью-Йорка. Перерви робили тільки для наступних обідів і невеликих порцій дрінків — вина та горілки. Це не була пиятика, а лише підтримка тонусу в дорозі.

Із хвилюванням у голосі Лариса розповідала, що летіла за океан надовго — на заробітки, не з розкоші, а з біди. Це не викликало здивування в Оксани. Таких заробітчан в їхньому літаку — не злічити.

Летіла до чужих людей, які обіцяли прийняти її на короткий час. А далі — вільний пошук житла і праці.

Усе це буде попереду. А поки що вони в дорозі.

Лариса залишила вдома чоловіка і двох дорослих дітей-студентів — сина і дочку.

Чоловік працював інженером-конструктором на заводі і чемно чекав своєї копійчаної щомісячної зарплати та авансу. Був чесним, але геть непристосованим до життя.

Лариса працювала вчителем біології і хімії в школі. Про зарплату вчителя можна нічого не говорити, всі знають, що на неї прожити неможливо. Щоб хоч якось вижити, Лариса постійно займалася репетиторством — готувала дітей до вступу в інститут. Важка і невдячна робота: дитина не склала іспит — винен репетитор. Хоча насправді хтось більше заплатив за вступ. Будь мудрим!..

Питання про створення власного бізнесу в сім’ї розглядалося дуже рідко. Розмови про необхідність щось змінити в житті завжди закінчувалися сваркою.

Лариса хотіла, щоб чоловік поїхав десь на заробітки за кордон — він про це і слухати не хотів.

— Будемо жити так, як усі, — була його постійна відповідь.

І Лариса билась об хвилі важкого життя і ледь втримувалася на плаву. Пильнувала свою сім’ю. До цих негараздів додавалося ще й те, що їй постійно не таланило. Друзі співчувати їй уже втомились.

…Прилетіли в Нью-Йорк увечері. Літак розвертався над містом-велетнем, містом, що є центром Всесвіту.

Унизу — гарно! Незліченні вогні міста, але всі вони чужі. Немає жодного, який світив би для неї…

У Лариси від захоплення цією вогняною величчю перехопило подих! Серце від хвилювання билось так швидко, ніби воно було маленькою пташкою і випадково залетіло в клітку. Приземлились. Пасажири подякували екіпажу за гарний політ. Почали виходити з літака. Усі поспішають, когось зустрічають.

Лариса попрощалася з Оксаною, обмінялися номерами телефонів, кожен пірнув у вир свого «американського життя».

Лариса кілька тижнів пожила у своїх знайомих, поки вони підшукали їй роботу господині і няні бебі сітера в єврейській сім ї.

Вона жила і працювала в цій сім’ї цілий тиждень, вихідний мала тільки в неділю. Перший тиждень працювала без оплати, бо зароблені гроші довелося віддати агенції, яка підшукала роботу.

За цілий день Лариса так втомлювалась, що лягала спати напівжива. Але від утоми і жалю до себе та через незвичну обстановку чужого їй дому не могла зразу заснути.

У голові крутилися думки про її нещасливу долю, душу тугим зашморгом здавлювала ностальгія за минулим.

Удома було важко без грошей, тут, далеко від сім’ї, теж нелегко, хоч і з грішми. Людині догодити неможливо!

Лариса отримала свою першу плату за відпрацьований тиждень, потім за другий, третій. Час спливав, наче ріка, бурхливо і швидко.

За працею вона не встигала помітити, як минав день, і тільки увечері вона цілком належала собі. Не один раз вона відчувала приниження свого е г о: «Господиня! Кухарка! Прибиральниця! Няня в чужій сім’ї». Вона навіть уявити собі не могла, що виконуватиме таку принизливу роботу.

Лариса закінчила університет із червоним дипломом, але тут мила чужі туалети. Стояла біля чужої плити і готувала різні єврейські делікатеси. Прибирала, прала чужі простирадла і білизну, розкладала все по чужих шафах і полицях.

Але наступного дня в шафах був такий самий безлад — ніби там «чорти шабаш справляли». Від того, як по-господарськи і акуратно вона все порозкладала, не лишалось і сліду. Лариса ледь не плакала — чужої праці ніхто не цінував і не шанував.

У цьому будинку всього було так багато, ніби господарі мали на меті скупити всі дрібнички з цілого Нью-Йорка. У сервантах, шафах, на стелажах і полицях стояло безліч статуеток, вазочок, коробочок, світлин, іграшок. Щоб витерти там порох, треба бути віртуозом і запам’ятати, де що стоїть і в якій послідовності, аби усе потім поставити на свої місця. Хоча як би Лариса не міняла місцями весь цей непотріб, гарніше не ставало.

Окрім прибирання і готування їжі, Лариса пильнувала дітей. Два хлопчаки були непоганими дітьми, гарненькі, як усі діти. Єдиним, чого не розуміла Лариса, було те, що, як в усіх єврейських сім’ях, батьки не знали ціни своїм дітям. Дозволяли робити все, що тим тільки заманеться.

Жінка ледь стримувала себе, коли батьки вихваляли свої улюблені чада:

— Наш Семочка такой умненький!!! Разбирается во всем: и в компьютере, и в музьїкальной аппаратуре, и в телевизоре, и в машинах.

Здивуванню немає меж, такий мудрий «Семочка» у свої шість років — справжній Ейнштейн.

— А Ромочка — ну просто виртуоз — он умеет все: и стихи рассказывает, и песни поет, и танцует, — і далі Лариса чує цілу тираду про те, який Ромочка талановитий. У чотири з половиною роки — майже артист Великого театру з Москви.

Так хвалити своїх дітей і втовкмачувати усім навколо, що вони — найкращі і найрозумніші, можуть тільки євреї.

Ларису це дратувало, але вона, як педагог із великим досвідом, високо оцінювала практику виховання дітей у самоповазі. Напевно, вони роблять це правильно, варто навчитися бачити у своїх дітях позитивне і культивувати в них сильну особистість.

Батьки Ромочки і Сьомочки ніколи не виносили з хати «бруду» про своїх дітей, щоб не зіпсувати думку оточуючих про їхню родину.