Тетяна Брукс - Бережіть янголів своїх

посмішки, почуття. Якщо вона не навчиться бути вдячною за це… до наступного року, що ж… залишимо її молодою.

— Господи, будь ласка, надай їй шанс!

— Я ж сказав — рік. І так довго терпів. Вона що, не розуміє, яким мізерним був шанс народитися? Сім більйонів душ боролися за право жити. А я віддав це життя їй!

І тут картина перед моїми очима змінилася. Увесь зал убрався в рожево-червоний колір. Я побачила, як хмари якихось пуголовків кинулися до яскравого пульсуючого кола, схожого на сонце. «Та це ж… сперматозоїди і яйцеклітина!» — здогадалася я.

У кожного «пуголовка» було… обличчя! Кожне було трішки схоже на моє… Вони мчали до яскравого кола, активно ворушачи хвостиками, розштовхуючи і переганяючи одне одного.

«А це хто? О, та це ж я!!! Ура-а-а… давай, дава-а-ай…»

Але раптом один спритник з нахабним хлопчачим обличчям проштовхався наперед і, грубо відтрутивши «мене», кинувся до мети. Він уже підплив до «сонця» і почав дуже швидко працювати хвостиком, щоби вторгнутися. Я заплющила очі і…

— Ні-і-і-і! — заволала я щосили. Розплющила очі. Серце билося, як скажене.

Анжело міцно тримав мене за талію. Він ласкаво подивився мені в очі, продовжуючи нашіптувати:

— Кожен день, кожна людина — це новий шанс. Шанс навчитися чогось і стати мудрішим. Побачити красу світу і стати щасливішим. Кожна нова мрія колись здійсниться, якщо в неї вірити. Якщо ти не побачила світанок сьогодні, ти не побачиш його вже ніколи. Буде інший день, інший світанок, інша квітка — але цей не може повторитися. Поспішай побачити красу життя… Будь вдячною за те, що тобі було дано шанс побачити світ і самій зробити його хоч трохи кращим. Поспішай жити…

Анжело майже поцілував мене у вухо і замовк. Замовкла й музика.

— Дякую, — прошепотіла я.

Ми повернулися за стіл. Розповідь Анжело і музика справили на мене неабияке враження. Я почувалася дивно. Неначе сплю і водночас бачу себе збоку. Але в той же час я розуміла, що все це реально. Це ж мій улюблений ресторан — «Рай». Знайомі скатертини, штори й обличчя офіціантів…

«А й справді, — подумалося, — я ж нічого останнім часом не помічаю. У Наталки завжди такі гарні троянди. Я була в неї недавно, але не пам’ятаю — були у неї троянди чи ні? Може, й справді варто було поїхати з Олегом на берег? Заходом сонця помилуватися…»

— Ні.

Я подивилася на Анжело. Він пильно дивився на мене.

— Що «ні»? — здивувалася я.

Мій вродливець раптом посміхнувся і, простягнувши руку через стіл, накрив своєю долонею мою.

— Ти там, де ти й повинна бути. Там, куди ти хотіла піти в свій день народження. Хіба ні?

— Справді.

— Ти не повинна робити того, чого хочуть інші. Роби те, чого хочеш ти. Це так чудово, коли ти можеш займатися тим, що любиш.

— За це не гріх і випити, — запропонувала я, відчувши себе дещо напружено.

— Таки не гріх, — засміявся Анжело.

Ми випили, і поки насолоджувалися смачно приготованим кроликом у сметані з грибами, говорили про різні дрібниці.

На сцені з’явився оркестр, який грав тут, скільки існував ресторан. Я згадала про музиканта.

— Скажи, а хто був а той вродливий музикант?

— Це мій друг. Тобі сподобалася його музика?

— Дуже. Я ніколи раніше не чула нічого подібного.

— Він незвичайний музикант. Дуже талановитий.

— А можна його запросити за наш за стіл? — поцікавилася я.

— Авжеж! Та он він саме йде до нас.

Він наближався до нас легкою ходою, ніби зовсім не торкався підлоги. На тлі білосніжного костюма — букет із темно-червоних троянд у руках.

— Із днем народження, Анфісо, — він вручив букет і представився: — Домінік.

— Дуже вдячна. Ви так чудово грали… — висловила я своє захоплення.

— Виключно для твого задоволення, — посміхнувся він трохи лукаво.

— Я так розумію, що з тобою, Домініку, ми теж давно знайомі. Ти ж звертаєшся до мене на «ти»?

— О, так… дуже давно…

— І як же я, невдячна, тебе не помічала досі…

— На жаль, не помічала, — картинно скрутно похитав головою він, і ми всі весело розсміялися.

Знову до столика підійшов офіціант із третім набором страв.

Чи то від випитого, чи то від того, що дива сипалися на мене як із решета, я перестала дивуватися тому, що відбувається, і вирішила за порадою Анжело робити те, що хочеться. Отож решта вечора, проведена в товаристві двох прекрасних співбесідників, здалася мені казкою.

Звісно ж, я помічала захопливі погляди чоловіків і заздрісні — жінок, але мене чомусь це більше не зачіпало. Зате тішило інше.

«Що саме?» — запитаєте ви. Та все. Абсолютно все. Гарне вино, смачні наїдки, галантні кавалери, музика, затишний інтер’єр, квіти.

Я була щаслива.

Єдине, що затьмарювало мій щасливий наст­рій, — це думка про те, що вечір закінчиться, і все забудеться, не залишивши в пам’яті й сліду.

— За любов, — виголосив Анжело.

І мої чудові співрозмовники, як по команді, підвелись і підняли келихи.

— За любов, — підтримав його Домінік.

— За любов, — сказала я, і всі три келихи зійшли­ся над столом, дзенькнувши кришталем.