Сюзанн Лафлер - З любов’ю, Обрі

Офіціантка принесла наші тарілки. Хвилину ми витріщалися на них. Моя здавалася величезною, з чималими ляпками підливки, а в сандвічі дядька Девіда було так багато м’яса, що я не уявляла, як він зможе його вкусити.

— Нумо їсти, — запропонував він.

Я взяла ножа й виделку і відрізала кілька маленьких шматочків, але не їла їх. Дядько Девід зауважив це і відклав свій сандвіч. Пережувавши шматок, він сьорбнув води.

— Вона любить тебе, — сказав він. — Я знаю, зараз важко в це повірити, але це так.

Я кивнула і запхала шматочок м’яса до рота. Жувати було важко. Ще до кінця не прожувавши м’яса, я сьорбнула газованої води.

~ ~ ~

Люба Джиллі!

Я була дуже рада, коли бабуся повернулася. Хоча її не було лише декілька днів, я за нею сумувала. І навіть не здогадувалася про це, аж поки вона не повернулася, і я її знову не побачила.

Бабуся сказала, що з мамою все гаразд. Вона все ще дуже сумна і не говорить з родичами про те, що сталося, але багато говорить з лікарем. Це краще, ніж коли вона зовсім про це не говорила. Бабуся каже, що всі намагаються їй допомогти. Хтось щодня забирає її на прогулянки, просто щоб бути з нею, щоб вона не почувалася самотньою. Ще до того, як звідти поїхала бабуся, приїхала тітка Лінда, щоб бути з мамою кілька наступних тижнів.

Це все, про що я хотіла тобі розповісти.

З любов’ю, Обрі

~ ~ ~

Моє дихання було уривчастим. Лінії на долонях наповнилися потом. Я дивилася у вікно і хотіла, щоб погода змінилася.

— Ми можемо почекати, — сказала бабуся. — Я відвезу тебе, коли дощ припиниться.

Я вже їздила на шкільному автобусі під час дощу, але то був легкий і безпечний дощ. А це була злива, яка збивала струменями все на своєму шляху.

Моє волосся було зібране у два хвостики, так само мала бути зачесана Бріджет — ми з нею домовилися.

На сьогодні була запланована зустріч із Емі.

А ще в мене презентація проекту на природознавстві. Мій реферат «Приховане життя: життєвий цикл лісу» був запакований у наплічник. Шість сторінок плюс бібліографія. Бабуся відзначила кінець кількаденної роботи купівлею прозорої пластикової папки і червоної спіральки, яка тримає все вкупі і завдяки якій зручно гортати сторінки.

— Ні, — відповіла я бабусі. — Я… я піду на автобус, коли він приїде.

— Ти впевнена? — запитала бабуся.

— Так.

Нарешті з’явився автобус і під’їхав до мокрої зупинки.

— Па-па, люба, — сказала бабуся, проводжаючи мене до дверей.

Я вибігла на вулицю і вмить намокла. У той же час до автобуса побігла Бріджет. Ні, до мене. Коли ми зустрілися на розмоклій і брудній траві, зупинилися. Я бачила, як швидко намокали хвостики Бріджет, коли вона брала мене за руку.

— Дякую за записку, — сказала Емі. — Ту, що ти лишила в моїй скриньці минулого тижня.

Я поворушила пальцями ніг у кросівках. Ворушіння пальцями трохи допомагало звільнитися від прилиплих вологих шкарпеток.

— Я справді зраділа, що ти мені написала, — додала вона, не бачачи, що роблять мої пальці. — Записка наштовхнула мене на певні думки. Ти не проти, якщо я поділюся ними з тобою?

Я похитала головою.

— Мені стало цікаво, чи ти ведеш щоденник, чи часом пишеш щось?

— Ні.

— Зовсім ні?

— Ну, часом я пишу листи.

— Кому?

— Нікому.

— Якщо ти пишеш листи, то пишеш до когось.

Я відчувала, як збентеження заповзло у груди. Можливо, в мене почервоніли щоки і також виказали моє зніяковіння.

— Я пишу Джиллі.

— Хто така Джиллі?

— Вона… була… вона була уявним другом Саванни. Колись давно ми гралися разом із нею.