Сюзанн Лафлер - З любов’ю, Обрі

Не було схоже, що Емі це видалося смішним.

— Чому ти їй пишеш? — лагідно запитала вона.

Мені було цікаво, чи зможу я відділити кожен палець окремо. Не вдавалося. Лише великий палець.

— Тобі допомагає те, що ти їй пишеш?

Я стенула плечима.

— Не дуже.

— Чому ти пишеш?

— Щоб щось робити.

— Ти розповідаєш Джиллі про свої почуття?

— Може, трішки.

— Навіть якщо ти не розповідаєш їй про свої почуття, чи писання допомагає тобі змінити щось у тому, як ти почуваєшся?

Я витріщилася у вікно. Якась пташка метушилася у потемнілому листі на кущі. Вона подивилася у різні боки і швидко полетіла геть.

— Ти хочеш говорити саме з Джиллі? — запитала Емі.

Дощ відступав, і небо потихеньку набирало блакиті. Сірі хмари все ще висіли в небі, але стали світлішими.

— Ні, — прошепотіла я.

Коли я подивилася на Емі, то побачила, що вона киває й уважно мене вивчає. Нарешті вона відвела погляд і легенько постукала ручкою по своїх паперах.

— Цього разу я дам тобі дуже непросте завдання, Обрі. Я не хочу, щоб ти виконувала його цього тижня чи цього місяця, якщо ти не готова. Колись.

— Колись, — повторила я, щоб показати, що слухаю.

— Я хочу, щоб ти написала їм. Людям, з якими ти справді хочеш поговорити.

Їм.

Хоча кабінет Емі був маленьким, раптом здалося, що вона сидить за багато миль від мене. Вона все ще щось говорила. Я заплющила очі, щоб спробувати почути.

— Думаю, це буде важко. Але це тобі допоможе. Невисловлені речі назавжди залишаються з нами. Якщо ж ми зможемо знайти спосіб їх висловити, стане трохи легше. Я справді вірю, що це тобі допоможе. Не треба показувати мені те, що ти напишеш, лише скажи мені, якщо зробиш це, добре?

Я дивилася на неї. І не могла сказати ні слова.

Я не могла цього зробити.

Емі витримала мій погляд, ніби кажучи: «Ти можеш».

Вона нашкрябала щось на папері. Віддала мені.

— Це записка для вчительки. У тебе ще є десять хвилин, тож можеш іти повільно, попити води, подумати. Скористайся цим часом.

Я кивнула.

Емі взяла оранжевий конверт зі свого маленького круглого столика і вручила мені. Чудернацькими чорними літерами там було написано «Обрі».

— Це запрошення. Я влаштовую геловінську вечірку для своїх учнів. Буду дуже рада, якщо ти прийдеш. Можеш привести зі собою подругу чи друга. Вечірка відбудеться під час обіду на Геловін.

Я кивнула. Емі тримала банку з M&Ms. Я похитала головою і забрала наплічник.

Емі відчинила мені двері.

— Ти молодець, — сказала вона. — Будь ласка, подумай про те, про що ми говорили, добре?

Емі багато в чому була права. Була права щодо сидіння на обіді з різними людьми. Була права щодо виконання домашнього завдання. Була права щодо проведення часу з бабусею. Але вона не могла бути права цього разу.

— Що з тобою?

Я наливала газовану воду дуже повільно, прислухаючись до бульбашок у пластянці.

— Що з тобою?

— Що? — запитала я.

Я підняла голову і побачила, як до мене придивляється Бріджет, що сиділа навпроти мене.

— Ні, нічого.

— Знаєш що? — запитала Бріджет, стишивши голос.

— Що? — запитала я, також стишивши голос.

— Бачиш он того хлопця?

— Бріджет, та ж тут сотні хлопців.

— Он того, у блакитних смужках?

— А, того?

— Не дивись на нього!

— Ти запитала, чи я бачу його! Як я можу його побачити, не дивлячись?

— Вибач, — сказала Бріджет. — Що ти про нього думаєш? Тобі не здається, що він милий?

— Що? Не знаю.

— Так, — сказала Бріджет. — Він дуже милий.

— Справді? Відколи це?

— Від сьогоднішнього ранку.

Обличчя Бріджет стало замріяним.

— Крістіан Річардс.

Я стала