Алла Сєрова - Подвійне дно

ніколи і не проміняю навіть на принцесу крові. Ти своєю твердою головою це здатна збагнути, чи мені треба все це написати великими літерами в себе на лобі? Я кохаю тебе. Ти це хотіла почути? Я кохаю тебе, вперта ти істото, і ти мене не спекаєшся. Все, точка, припинили дебати.

Не треба було тобі цього казати, Рудий. Тому що тепер я вже точно знаю, що прийде час і я втрачу тебе. Щойно я дозволю цьому коханню вирватись на волю, воно зникне, майнувши хвостом. І ти, чужий і холодний, підеш. Поки я для тебе недосяжна, ти поруч, та якщо…

— Лізо, я знаю, про що ти зараз думаєш.

— Знаєш?

— Так. — Рудий обіймає мене за плечі. — Та я нікуди від тебе не подінусь. Ніколи. Навіть не чекай цього.

— Ти не повинен…

— Досить. Що сказано — те сказано. Я давно мав тобі це сказати. Якщо ти ще не готова до таких стосунків, я почекаю. Я згоден чекати, Лізо. А тим часом я просто буду поруч.

— Вадику…

— Лягай спати, Снігова Королево. Завтра буде довгий день.

Я не люблю спати в чужих ліжках. І не люблю чужі квартири. За вікном витирає соплі осінь, і місто чуже мені. Я не знаю, де вже мені буде добре. Але я хочу, щоб десь на землі знайшовся куточок, де я відчую себе вдома.

Якщо я встаю раніше десятої години, в мене потім весь день болить голова, а думки розповзаються, як таргани. Ось і зараз пів на десяту, я сиджу в ліжку і намагаюсь стулити голову докупи. І чому деякі люди вважають, що раннє вставання корисне і доброчесне? Дикуни.

Рудий вже приготував сніданок, та для мене існує зараз тільки головний біль, а проблеми шлунка відходять у безвість. Я не можу так рано їсти, це огидно.

— Лізо, хоча б тости з’їж!

— Не хочу. В старого, видно, безсоння. Де це чувано — приймати гостей зранку!

— Не треба було вчора допізна дивитися кіно.

— Ти що, Рудий! Там же Курт Рассел!

— Ну, а тепер ходи з хворою головою.

— Моя голова — що схочу, те й зроблю.

Отак, сперечаючись, ми їдемо знайомою вже дорогою. Ось старий будинок, Рудий паркує машину побіля під’їзду, в цей час тут немає іншого транспорту, населення горить на роботі. Ми піднімаємось сходами. Ось щойно відкрилась чиясь квартира — чи закрилась? Яка різниця. Оце знайомі двері. Подзвонити? До одинадцятої ще десять хвилин. Це Рудий так поспішав, він страшенно пунктуальний, іноді аж занадто.

— Лізо, поглянь… Тут відчинено.

То може, оце ми й чули, як відчинились двері? Чи зачинились… Власне, ми можемо зайти і подивитись. Може, старий не любить, щоб гості даремно тисли дзвінок і оце гостинно прочинив двері саме для нас? Я й сама у це не вірю.

— Ми маємо зайти й поглянути. — Рудий насуплено розглядає прочинені двері. — Може, там трапилось лихо?

— Як маємо заходити, то ходімо.

Дверні завіси змащені добре, тож двері тихенько прочиняються, і ми вступаємо в квартиру. Тихо, тільки чути якесь шелестіння, наче хтось перебирає папери. Ну, от і добре, це Корбут сам відчинив нам, аби ми не турбували його дзвінком. Мабуть, не любить різких звуків.

Але ні. З передпокою видно, що господар лежить на підлозі. Він у тому самому сірому костюмі, але з того, як він лежить, я вже розумію, що він мертвий. Щоправда, верхньої половини тіла не видно, але ставлю доллар проти гривні, що Корбут мертвий.

Рудий застережливо притримує мене. Він теж поділяє мої думки щодо стану господаря, але ми ж чуємо, що в квартирі хтось є! І я хочу знати, хто — хоча це, можливо, й необережно. Але як ми вже тут, відступати не будемо. Ми просуваємось попід стіною і зазираємо до вітальні, де сиділи вчора. Ну, так і є. Корбутові хтось вистрілив просто в серце. А біля столу, що стоїть напроти вікна, порається така собі бабця-божа корова. Вона вдягнута в чорне пальто з потворним норковим коміром, в темний берет і повстяні боти. Бабця як бабця, такі по вулицях кубляться незліченними ордами. От тільки ця — особлива, тому що знаходиться саме в цьому місці в цей час. І вона методично робить обшук у столі Корбута. Мене аж пересмикує, коли я бачу, як діловито вона переглядає папери і складає їх окремою купкою. Ніякої вам паніки, нічого такого. Просто стара статечна жінка, що наводить лад у паперах. От тільки труп на підлозі геть псує враження. Так, тут вона не продумала, це зайва деталь інтер’єру.

Ось стара схилилась над трупом і обшукує його кишені, потім, вдоволено гмикнувши, повертається до своєї справи — вочевидь, знайшла те, що шукала. Вона відсуває верхню масивну кришку столу, о, та він із секретом! Ці старі спецслужбісти страшенно потайні. Може, вони й взагалі ніколи не перестають служити? Власне, Корбут мав вигляд цілком здорової людини, рухи його були легкими, а з якою спритністю він вішав нам лапшу на вуха, то Мюнхаузен відпочиває! От тільки ніяк не збагну, на якої холери це було йому потрібно.

Я далека від думки, що покійний Корбут вчора сказав нам все. Власне, останнім часом я так часто натикалась на подвійне дно в начебто пристойних на перший погляд людей, що тепер і на саму себе починаю дивитись з підозрою — а де ж моє подвійне дно?

Бабця порпається в столі, щось мацає. Її рухи ні гарячкові, ні невпевнені. Вона чудово орієнтується в ситуацї, чого про нас із Рудим не скажеш. Це ж треба! А якщо її трохи налякати? Або подратувати? Ну, просто чорт мене завжди під’южує.

— Щось шукаєте?

Не знаю, як це в неї вийшло, та реакція в бабці дивовижна. Вона викинула руку вперед — і куля вгвинтилась в стіну трохи не в сантиметрі від моєї голови. Оце так бабця! І хто мене за язика тяг? Ну, добре ж, я тебе зараз провчу. Я вже намацала важку скляну попільничку, і вона летить в голову старій горгоні. Отак, просто в диню.

— Ти її вбила. — Рудий вже опам’ятався. — Лізо, ти вбила її!

— Так, шкода. Попільничка була гарна.

— Не блазнюй.

— А чого ти чекав? Ця стара леді застрелила б нас обох. Чи ти вважаєш, що це в неї рогатка?

— Дивина. Пістолет з глушником. — Рудий відкидає його ногою в куток. — Хто б міг подумати! На вигляд — порядна стара жінка.

— І чому це вважається, що похилий вік