Володимир Леонідович Кашин - ...I жодної версiї!

зшиє — любо глянути, конфетка — в музей! I тут господь його не обминув. Митець! Природа примхлива: одному — все, iншому — нiчого. Жiнки просто молилися на нього. Але шив вiн рiдко. Коли заманеться або коли грошi знадобляться. А бувало, зустрiне на вулицi якусь красуню, сподобається йому — вiн на цей гачок її й ловив! Адже шо робив! Iде, значить, вулицею…

— Рiдко шив? — перепитав Коваль, думаючи про те, що модель, створена Журавлем чи скопiйована з iмпортної, досить часто зустрiчалася у мiстi. Навiть до його Наталки потрапила. Тут не одному шевцевi довелося б попрацювати, а, дивись, цiлому фабричному цеху.

— Еге ж, рiдко. Здебiльшого коханкам своїм.

Пiд час обшуку у квартирi Журавля знайшли декiлька фотографiй голих жiнок, можливо, приятельок загиблого. Проте показувати їх Павленковi для пiзнавання полковник не поспiшав.

— Сподобається йому раптом на вулицi якась… — продовжував, розбалакавшись, допитуваний. — Антон пiдходив. "Така красуня, спiвчутливо говорив, — i у таких потворних кораблях… Хiба це взуття!" Якась шарахалася убiк i вiдходила не слухаючи. Але iнша зацiкавлювалася: звертається цiлком пристойний, ошатно зодягнений молодий чоловiк — i перехожа зупинялася: "У вас є iмпорт?" — "Нi, кращi за iмпорт". Розмова зав'язувалася. Подив жiнки змiнювався недовiрою, коли Антон казав, що сам шиє їх. "Ви що, кустар-одинак?" — "Модельєр-художник", — не соромлячись, рекомендувався вiн. "I краще шиєте, нiж iмпортнi? Скажiмо, «саламандра» або iталiйськi?" "Низькопоклонствуєте перед чужим, — строго вiдповiдав Антон. Негарно. I давно засуджено. У нас усе вмiють робити краще, але лiнуються…" Патрiотизм кустаря-одинака викликав посмiшку, з якої починалася довiрча розмова. Остаточно полонила спiвбесiдницю обiцянка, що таких черевичкiв нi у кого бiльше не тiльки у мiстi, а й у всьому свiтi не буде. Одне слово, кришталевi черевички Попелюшки. I коли жiнка уже уявляла собi, як продефiлює у розкiшних черевичках, як луснуть вiд заздростi суперницi, Антон завдавав останнього удару, заявляючи, що за першу пару грошей не бере… А коли сподобається, то другу уже — на замовлення… У всякому разi, говорив вiн, грошi не його хобi, йому просто хочеться зробити приємне такiй красунi, його, мовляв, естетичне почуття ображене грубезними кайданами на таких чудових нiжках. Коротко кажучи, нова знайома йшла на примiрку як заворожена. Антон не дурив. Вiн i справдi шив оригiнальну пару черевикiв i вiд грошей вiдмовлявся.

— Справдi був таким альтруїстом?

— Та нi! За першу пару вiн мiг не взяти нi копiйки. Але за другу, третю лупив безбожно… Адже вiн перебiрливий був на клiєнток. Не тiльки гарненьку пiдшукував, але й щоб i грошовита. Правда, купюри вiд жiнок у руки принципово не брав. Така в нього примха була. У передпокої висiв чобiток… "Туди, — казав, — i кидайте. Скiльки у вас знайдеться. Але, заради бога, не бiльше як сотню, бiльше черевички не вартi…" Ну, а якщо йшлося про чобiтки, то патякав уже на двi…

Коваль згадав, що бачив цей чобiток i здивувався тодi, чому вiн не стоїть на пiдлозi, як годиться для взуття, а прикрiплений до дерев'яної настiнної вiшалки досить високо вiд пiдлоги i чому в ньому грошi.

— А чоловiкам вiн шив?

— Нiколи. Навiть я, все ж таки приятель, не просив… Виключно жiнкам.

Полковник розумiюче кивнув. У квартирi загиблого вiн звернув увагу на те, що реклама, проспекти, колодки i заготовки були тiльки для жiночого взуття.

— Деякi замовницi ставали його коханками… Йому все давалося легко i просто, — не стримавшись, зiтхнув Павленко.

— Значить, жiнки i грошi, — пiдсумував Коваль.

— Саме так. Його не влаштовувала зарплатня мепеес. Я теж молодший науковий, але… Ви у моїй квартирi були? Дмитро Iванович кивнув.

— А у нього? Бачили? Але я шити не вмiю. Та й навряд витрачав би на це час. Час, час, час! Його завжди не вистачає — найбiльша дорогоцiннiсть, адже нам його вiдпущено за дуже суворою нормою. Черепасi i круку по сотнi або й бiльше, а людинi майже удвiчi менше…

Павленко розпалився. Його блiде обличчя порожевiло. Вiн уже махав руїнами у найбiльш патетичних мiсцях своєї розповiдi.

— Антон час свiй, можливо, i не туди витрачав, куди слiд… Але зате жив як заманеться.

— Ви можете назвати його приятельок?

— Якщо при менi приходили, я, звичайно, негайно зникав. Iнший раз почую iм'я, iнший раз — нi.

— Наприклад.

— Ну, найчастiше забiгала кравчиня з дивним iм'ям Келя, Антон її Клеєю називав.

Коваль удав, що вперше чує це iм'я. Вiн зрозумiв: Павленко iще не знає, що Христофорова загинула.

— Що ви можете про неї сказати?

— Нiчого особливого. Якась авантюристка. Мотається з мiста до мiста. Нiбито майстерна кравчиня, теж талант, нарозхват, шиє тiльки жiнкам великого начальства. Ось так виходить, — навiть спробував посмiхнутися Павленко, та посмiшка у нього не вийшла — якась гримаса, — Антiн — черевички, вона — костюмчик. От одягли i взули…

— Значить, на дiловому грунтi дружба?

— Можливо, але, крiм того, i ночувати у нього часом залишалася.

— А ще хто?

— Якусь акторку зустрiчав. То на сходах, то у квартирi. Прiзвище не пам'ятаю i у кiно не бачив. Антiн їй восени черевички шив, сказав, що акторка. Науковий спiвробiтник з НДI фiзiологiї приходила, а от iменi теж не пригадую. Iще вчителька якась забiгала.

— Ви Журавля часто вiдвiдували?

— Таж сусiди. То менi щось знадобиться, то сам подзвонить: зайди! Бувало, звичайно, i чаркували. Менi за це вiд Варвари здорово попадало…

— А приятельок його так i не запам'ятали, — дорiкнув полковник.

— Не вистежував я його. Менi було однаково, хто в нього ночує. Я — людина одружена, а його справа парубоцька… Хiба що випадком заскочу… Анкет Антону, певно, вони не складали, а менi — тим бiльше. Зрозумiйте мене правильно. Якщо й забiжу, то посиджу трохи, послухаю, iнодi у кiнг перекинемось — та й до своїх справ…

Коваль вiдчував, що Павленко хитрує.

— Чому «трохи»? Дружина ваша, Варвара Олексiївна, розповiдала, що ви частенько у сусiди засиджувалися допiзна.

Вячеслав Адамович помовчав, наморщивши лоба.

— Так-так. Ще якась жiнка заходила, — нарештi згадав вiн, здається, перукар, Наталкою звуть…

Коваль уже знав майже всiх, хто вiдвiдував Журавля. З багатьма розмовляв. Старший лейтенант Струць за його дорученням теж знайомився з тими, чиї прiзвища або телефони були у записнiй книжцi загиблого. Зараз Дмитро Iванович сподiвався одержати вiд Павленка додаткову iнформацiю, але той не виправдав його надiї.

— А якийсь Григорiй його не вiдвiдував? На прiзвисько "Пан Потоцький"?

— Оце вже не скажу, — здивувався запитанню Павленко. — Такого не знаю. I не чув навiть.

— Гаразд, — погодився полковник. — Тодi розкажiть про вашу iнститутську друкарку.

— Барвiночок Нiна? — У голосi Павленка забринiла стримана нiжнiсть.

— Про неї ви забули.