Жюль Верн - 20 000 льє під водою

я приєднуюся до його думки. Чи не може пан попросити свого друга, капітана Немо, висадити нас на землю, хоч би для того, щоб не розучитися ходити по твердій землі нашої планети?

— Я можу його попросити, але він відмовить.

— Нехай пан усе-таки рискне, — сказав Консель, — тоді ми принаймні знатимемо, наскільки ласкавий капітан.

На щире моє здивування, капітан Немо погодився задовольнити наше прохання і зробив це з великою люб’язністю та ввічливістю, навіть не вимагаючи від мене обіцянки повернутися на борт. А втім, утеча через землі Нової Гвінеї була б дуже небезпечною, і я навіть не порадив би Недові Ленду спробувати робити це. Краще було залишатися полоненим на «Наутілусі», ніж потрапити до рук тубільців Папуасії.

Наступного ранку в наше розпорядження було дано човен. Я не старався довідатися, чи супроводжуватиме нас капітан Немо. Я навіть думав, що ніхто з людей екіпажу не поїде з нами і що Нед Ленд самостійно буде правити шлюпкою. До того ж земля була од нас на відстані ледве чи двох миль, і Нед Ленд міг жартома провести легкий човен між рифами, небезпечними для суден.

Другого дня, 5 січня, човен витягли з його приміщення і спустили на воду. Для цього досить було двох матросів. Весла були в човні, і нам залишалося тільки сісти в нього.

О восьмій ранку, озброєні рушницями й сокирами, ми відчалили од борту «Наутілуса». Море було досить спокійне. Легкий бриз дув з берега. Консель і я сиділи на веслах і енергійно гребли, а Нед направляв шлюпку у вузькі проходи між рифами. Човен добре слухався руля і летів дуже швидко.

Нед Ленд не міг стримати своєї радості. Це був в’язень, який вирвався з тюрми і зовсім не думав, що йому знову належить повернутися туди.

— М’ясо! — вигукував він. — Ми будемо їсти м’ясо, та яке м’ясо! Справжню дичину! Правда, без хліба. Я не кажу, що риба — погана річ, але не слід нею зловживати, і кусок свіжої дичини, підсмажений на гарячому вугіллі, може приємно різноманітити нашу їжу.

— Ненажера! — сказав Консель. — У мене від його слів слинки течуть.

— Залишається довідатися, — зауважив я, — чи є дичина в цих лісах і чи не такого вона зросту, що почне полювати на самих мисливців.

— Гаразд, пане Аронакс, — відповів канадець, зуби якого, здавалося, були такі гострі, як лезо сокири. — Я з’їм навіть тигра, філей тигра, якщо не знайдеться інших чотириногих на цьому острові.

— Друг Нед стає небезпечним, — сказав Консель,

— У всякому разі, — заявив Нед Ленд, — чи буде то чотиринога тварина без пір’я, чи двонога істота в пір’ї, я готовий привітати її першим моїм пострілом з рушниці.

— Ну, — промовив я, — знову починається безрозсудство містера Ленда.

— Не бійтеся, пане Аронакс, — відповів канадець, — і веслуйте сміливо. За півгодини я запропоную вам страву, приготовлену на мій смак.

О пів на дев’яту човен «Наутілуса» тихо зупинився на піщаному березі, щасливо проминувши коралове кільце, що оточувало острів Гвебороар.

РОЗДІЛ XXI

Кілька днів на суші

Я глибоко розхвилювався, ставши на тверду землю. Нед Ленд пробував землю ногами, немов вступав у володіння нею. Адже ми вже два місяці, за виразом капітана Немо, були «пасажирами» «Наутілуса», вірніше, полоненими його командира.

За кілька хвилин ми вже були на відстані рушничного пострілу від берега моря. Ґрунт на поверхні землі майже повністю складався з вапняку зірчастих коралів, але деякі річища висохлих потоків, усіяні гранітними уламками, свідчили, що цей острів був раннього вулканічного походження. Весь обрій ховався за стіною чудового лісу. Величезні дерева, висота яких іноді досягала двохсот футів, з’єднувалися одне з одним гірляндами ліан — справжніми природними гамаками, що погойдувалися під поривами легкого вітерця. Тут були у великій кількості мімози, фікуси, гібіскові й тікові дерева і пальми. Біля підніжжя велетенських стовбурів під захистом зеленого склепіння росли орхідеї, стручкові рослини і папороті.

Але канадець, не помічаючи прекрасних зразків новогвінейської флори, віддав перевагу корисному над приємним. Він знайшов кокосову пальму, зірвав кілька її плодів і, розбивши їх, запропонував нам. Ми з такою насолодою випили молоко, з’їли мигдалеву м’якоть кокосів, що це не можна було розглядати інакше, як протест проти звичайного меню «Наутілуса».

— Чудово! — примовляв Нед Ленд.

— Дуже смачно! — озивався Консоль.

— І я не думаю, — додав канадець, — що ваш Немо буде проти того, щоб ми поповнили корабельні запаси кокосами.

— Згоден, — промовив я, — але певен, що він не захоче їх навіть покуштувати.

— Тим гірше для нього! — зауважив Консель.

— І тим краще для нас! — додав Нед Ленд. — Нам залишиться більше.

— Хвилину, друже Ленд, — сказав я гарпунникові, який уже зібрався обірвати другу пальму, — кокосові горіхи, безумовно, прекрасна річ, але перш ніж наповнити ними шлюпку, нам краще спочатку довідатись, чи не ростуть на острові які-небудь не менш корисні рослини. Свіжі овочі добре зустріне команда «Наутілуса».

— Пан має рацію, — підтримав мене Консель. — Я пропоную залишити в нашій шлюпці три місця: одне для фруктів, друге — для овочів і третє — для дичини, хоч я не бачив ще жодного звірка.

— Конселю, ніколи не треба впадати у відчай, — заспокоїв його канадець.

— Що ж, продовжимо нашу екскурсію, — запропонував я, — але будьмо на сторожі. Хоч острів і здається безлюдним, проте на ньому можуть бути жителі, що не так розбираються у виборі їжі, як ми!..

— Еге-ге! — вигукнув Нед Ленд, багатозначно рухаючи щелепами.

— Гей, Неде! Що з вами? — скрикнув Консель.

— Слово честі! — відповів канадець, — я починаю розуміти принадність людожерства.

— Неде! Неде! Що ви говорите? — з комічним жахом сказав Консель. — Ви і людожер! Я тепер не відчуватиму себе в безпеці, живучи з вами в одній каюті. Мабуть, одного дня я прокинуся наполовину зжертим?

— Друже Консель, я вас дуже люблю, але не настільки, щоб з’їсти без крайньої потреби.

— Не вірю вам! — відповів Консель. — Рушаймо на полювання! Треба обов’язково добути якусь дичину, щоб задовольнити цього канібала. Інакше в один з найближчих ранків пан знайде самі кісточки свого слуги.

Так, обмінюючись жартами, ми заглибилися під темне склепіння лісу і протягом двох годин блукали по ньому.

Випадок допоміг нам: ми знайшли одну з найкорисніших рослин тропічного пояса, що дала нам дорогоцінну їжу, якої не було на кораблі.

Я говорю про хлібне дерево, у великій кількості поширене на острові Гвебороарі. Я незабаром помітив різновидність його, без насіння, якій малайці дали назву «ріма».

Хлібне дерево відрізнялось од інших прямим стовбуром заввишки сорок футів. Його граціозно заокруглена вершина, утворена великим багатодольним листям, відразу впадала в