Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 1

У Шарика вже нема часу обернутись, він тільки припадає до землі й відчуває, як зуби ворога розривають йому вухо. Біль проникає під череп, перевертає все тіло, але тепер Шарик побачить нападника прямо перед собою. Великий і дужий пес шкірить ікла, люто гарчить. Він думає, що достатньо приголомшив противника і кидається вдруге. Але стрибає ліниво, певний своєї переваги.

Син Мури напружує м'язи і, коли передні лапи ворога торкаються землі, блискавично, по-вовчому, б'є його всім тілом у бік. Збивши ельзаську вівчарку а ніг, хапав зубами її за горло. Ворог скавучить високим голосом, волав про допомогу. Шарик стискує зуби, але йому заважав метал ошийника, об який заскреготали його різці. Водночас він чув у лісі людський голос, затріщали гілки, й хтось важким кроком метнувся бігти до них. Шарик миттю розкриває щелепи, перехоплює іклами горло вівчарки вище від ошийника і з усієї сили кусає. В роті знову чув смак крові. Ворог обм'якає, поволі валиться на траву. Шарик не жде, поки той задубів, перестане здригатися. Він уже бачить людину, яка біжить сюди із зброєю в руках, і тому вгамовує інстинкт, що велить йому боротися до кінця.

Двома стрибками Шарик досягає лісу, блискавично прослизає в кущі. Червоні вогняні бджоли стрибають над ним, збиваючи гілки, впиваються в траву, бризкаючи грудками землі. Пес чує гуркіт черги з автомата, і одразу ж відчуває, як його щось боляче вкусило за карк. А проте він не зупиняється, не падає – невпинно біжить, заглиблюючись далі й далі в зарості. Його підганяє голосний окрик, ще одна автоматна черга, але кулі дзижчать за кілька метрів збоку, вони вже не завдають шкоди.

Шарик біжить як заведений. Побачивши просвіт між деревами, він мчить ще швидше і кількома стрибками перебігав зарослу травою просіку. Тепер ліс рідший, дерева стоять високі, й собака петляє, перебігає від куща до куща, вибираючи ті місця, де темніше.

Та от перед ним відкривається лісова галявина, сповнена запаху бензину, помережана слідами гусениць і автомобільних коліс. Тут має бути той, кого Шарик шукає. Отож пес кілька разів перебігає галявину туди й назад, але нікого не знаходить. Потім бачить під деревом покинутий ящик. У траві біля ящика знаходить пучку попелу. В тому попелі є трохи запаху, який він шукає, але дуже мало.

Шарик сідає на задні лапи й, важко дихаючи, якусь мить роздумує, що діяти далі. А тоді швидко схоплюється, оббігає кругом галявину, заглиблюється в ліс, робить друге, трохи ширше коло, а далі – третє, ще більше…

Так його вчили робити, коли губиться слід – на якомусь із тих кіл він повинен натрапити на нього, знайти загублену нитку. Собака шукає довго, але не спиняється, не відпочиває, тільки все нюхає, оббіганий щоразу ширше коло.

І ось нарешті, вже далеко від галявини, Шарик чує голоси, біжить трохи повільніше і здалеку бачить групку солдатів, що стоять навколо автомобіля з високим вістрям антени. Солдати не бачать собаки – вони зайняті іншим: піднявши капот, длубаються в моторі.

Один із них каже:

– Поспішай. До світанку машина має бути готова, бо інакше дістанеться нам од генерала. А все через той паршивий осколок.

Шарик не розуміє, що кажуть люди, а проте воліє не підбігати до них. Там нема того, хто йому потрібен, і тому пес оминає солдатів здалека, трохи звужуючи коло, а тоді знов біжить лісом, пробирається через густі зарості, перетинає невеликі галявини.

Минає чимало часу, поки Шарик закінчує нове коло, і ось перед ним знову ті самі солдати. Але тепер він обминає їх з іншого боку, набагато правіше, уважно пильнуючи, щоб його не побачили.

Та ось він зупиняється так різко, що передні лани аж ковзнули по глиці. Йому здається, ніби щось почув. Собака поволі повертає, принюхується, і враз із грудей виривається радісне скімління, він насилу придушує його. Є! У траві лежать дрібні кавалки лісової землі, що відпали од чобіт, слід чіткий, а смуга запаху гладка й широка, мов шосе.

І пес упевнено кидається вперед. Слід веде прямо на край пущі. Тут видніше, зверху крізь, дерева просвічує сріблясте світло – зійшов місяць. Слід веде краєм дороги й лісу. Він дуже чіткий і йде прямо, але Шарикові доводиться подеколи звертати в кущі, ховатися, бо дорогою то в один бік, то в другий ідуть групками люди. Коли вони проходять, Шарик повертає, бере слід і знову біжить по ньому, незважаючи на біль у розірваному вусі й в шкірі, пробитій кулею.

Біля обгорілого грузовика, що стирчить на дорозі, з дороги звертає стежка, яка виводить Шарика до автомашин і танків, до солдатів, що сплять під деревами. Запах веде прямо до невеличкого пагорбка, у схилі якого вирито землянку. Біля входу стоїть вартовий з автоматом. Шарик якусь мить стоїть за стовбуром, принюхується. Але солдат дружелюбний, він трохи схожий на його господаря. Тому пес виходить із-за дерева, спокійно йде вперед і дружно махає хвостом. Однак солдат, виявляється, в поганому настрої. Побачивши собаку, він стиха погукує:

– Ти чого тут? Геть звідси! – і замахуеться прикладом.

Шарик відскакує тихо, навіть не загарчавши, іде в ліс, щоб солдат не бачив його, а потім повертається і, припадаючи до землі, тручись животом об траву, обережно повзе від однієї тіні до іншої, обминаючи місця, на які падає місячне світло.

Запах чути дужче й дужче, він іде з темного відчиненого віконця, зробленого низько над землею. Кілька стрибків – і Шарик був би коло нього, але пес уже знає, що з людьми, у яких є зброя, жарти кепські. Йому аж шкура тремтить од нетерплячки, але він повзе поволі, час від часу нерухоміє, завмирав на довгі хвилини.

Ось віконце вже поряд. Шарик просовує в нього морду і, впевнившись, що дістався до місця, поволі вповзав всередину, мацаючи лапами темряву. Не знаходячи опору, стрибає, падає на щось, і все те валиться під ним. На всі боки летить якийсь дріб'язок. Та ось під лапами земля. Шарик стає і шарпає зубами ковдру, яка вкриває людину.

– Вартовий! Що тут діється?! Світло!

Голос твердий і гострий, але Шарик сприймав його, як чудову музику. Він знаходить руку, в якій ця людина тримає пістолет, і радісно лиже її.

Грюкають двері, в землянку вбігає солдат з засвіченим ліхтарем у руці.

– Зараз я вижену цього негідника. Через вікно заліз, громадянине генерал… Геть звідси!

Командир бригади, жмурячи очі від світла, дивиться на собаку й енергійним жестом спиняє солдата.

– Стривай! Затули вікно, залиши