Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 3

нього під цивільним убранням мундир. В другого теж.

Від голови колони прибігла задихана Маруся. Побачивши, що всі танкісти цілі та здорові, знеможено сперлася на стіну, переводила подих. Зразу за нею примчав невідступний, мов тінь, Юзек Шавелло.

– Якби не ви, – тепло сказав фельдшерові Зубрику Кос, – «Рудому» й нам був би капут.

Замість відповіді Зубрик нараз ослаб, захитався і повалився під стіну.

– Поранено? – захвилювався Кос.

– Мабуть, ні, – відповіла Маруся, стаючи поряд на коліна, – Як налякається, відразу умліває. Сам казав, що має мирну вдачу, – підсунула Зубрикові під ніс пляшечку з нашатирним спиртом.

Підійшов накульгуючи Шавелло.

– Така тактика не годиться, – заявив він. – Біля танка вартувати треба, як біля клуні після жнив, щоб недруг не підпалив.

– Я вартуватиму, – вихопилася Маруся.

– Припильнуйте танка, та ще й Янека, – пробурмотів Віхура, штовхаючи в бік Густліка.

Спереду вже гули клаксони. Під'їхав Лажевський і гукнув, не злазячи з мотоцикла:

– Вирушаймо! Попався нам хорунжий, який проведе до штабу полка.

Не чекаючи на команду, екіпаж зник у танку. Піхотинці повилазили на броню і присіли за баштою «Рудого».

– Дядьку… – промовив Юзек до Костянтина, але, зустрівши суворий погляд старшого Шавелла, швидко виправив помилку: – Дозвольте, громадянине сержант, мені також охороняти танк і панночку Марусю.

Розділ XV МІЦНИЙ ГОРІШОК

Минуло добрих чверть години, поки вщухла стрілянина біля командного пункту піхотного полка, поки телефоністи з'єднали обірвані проводи, що вели до батальйону під кодовою назвою «Росомаха». Потім ще довгенько було чути, як охорона штабу полює на німецьких автоматників, котрі сховалися в будинках на сусідній вулиці; далі спалахнула густими чергами гостріша сутичка й згасла, придушена гарматними пострілами.

Трохи згодом на дверях до пивниці з'явився посивілий від перемеленої на борошно штукатурки хорунжий-жандарм і доповів:

– Артилеристи!

– Де? – запитав полковник.

– Сюди йдуть.

– То не стій в дверях.

Протяг захитав полум'я лампи. На стінах, заворушилися химерні тіні. Увійшов командир гаубичної бригади, й обидва офіцери потиснули один одному руки.

– Сідай, – запросив хазяїн. – Мабуть, голодний, вип'єш трохи?

Подав знак, і за хвилину на карті з'явилася тарілка з хлібом та консервами, темно-зелена пляшка коньяку.

– Трофейний, – пояснив командир полку, наливаючи в чарки, – ця фірма виготовляє коньяк з тисяча сімсот п'ятнадцятого року, щоб тобі сьогодні догодити.

– Не підкупиш, – буркнув артилерист і цокнувся з піхотинцем. – Коли тебе вогнем підтримати?

– О другій, о пів на третю. Щоб хоч за годину до світанку.

– А що треба розбити?

– Станцію метро.

– Бетонне склепіння. Мої зуби не вкусять. Тут треба б снаряди калібру двісті три міліметри.

– Але як кинеш зо дві тисячі снарядів, то хоч оглушиш. Останній міцний вузол опору, розумієш? А там три з половиною кілометри парком – і відразу рейхстаг, Бранденбурзька брама…

Командир гаубичної бригади, слухаючи, крутив у руках склянку, вдивляючись у золотавий ароматний напій. Випив ковток, почекав, доки тепло розіллється по всьому тілу.

– Гаразд. Постараємось. Подарую ще тобі танк і трохи піхоти.

– Танків маю доволі, але і твій згодиться. Звідкіля він у тебе?

– Командування армії прислало. Номер сто два.

– Я знаю його екіпаж, фахівці по шлюзах, – осміхнувся хазяїн і гукнув: -Хорунжий!

– Слухаю, – виструнчився в дверях жандарм.

– Знайомі приїхали. Ті, що ви їх хотіли саджати й розстрілювати… Попросіть сюди сержанта Коса, дам йому завдання.

Руїни на передовій скидалися на поверхню місяця і ніби хиталися в різкому сяйві пожеж. Верхівки бетонних будинків-велетнів були яскраво освітлені, нижче панувала темрява. Ударна група сержанта Коса розташувалася в темному, розбитому бомбою будинку.

Кожен дістав уже завдання, мета атаки – жовтий чотириповерховий будинок на тому боці вулиці. З його підвалу вибивалося ліниве полум'я і освітлювало псевдо-готичні обриси вікна. Чекаючи артилерійського вогню, а згодом сигналу до атаки, солдати ще раз перевіряли зброю, кишені, думали кожен про своє.

Під захистом товстої стіни біля вікна стояв м колінах Кос із снайперською гвинтівкою в руках і дивився на той бік вулиці. Біля нього навпочіпки присіла Маруся, повторюючи:

– Командир повинен бути в танку, в танку!

– Не завжди.

– Завжди!

– «Рудий» вестиме вогонь з одного й того ж місця. Вистачить трьох чоловік.

– Я піду з тобою.

– Ні. Ти сама заявила, що хочеш прикривати танк і як когось поранить…

– А Зубрик для чого?

– Хорунжий піде з нами.

– Він же боїться пострілів.

– Це добре. Буде берегтися… Марійко, – хлопець ніжно торкнувся її волосся, що вибилося з-під каски, – облишмо суперечку. Як гадаєш, буде галас, коли наші побачать, що ти поміняла мундир?

– Та ні. Генерал одержав папери та й наказ, мабуть, де говориться про моє переведення до польської армії…

Чотири метри нижче від них, з підвалу, обережно виглядав хорунжий Зубрик і атакував запитаннями Лажевського, який сидів серед своїх розвідників під захистком решток брами й курив цигарку.

– Будуть стріляти?

– Будуть. Треба бігти вперед, тільки-но гаубиці припинять вогонь, тоді не вб'ють.

– Найнебезпечніше тому, хто відстане, – доброзичливо жартував якийсь солдат, – бо як спіткнеться, то нікому буде підтримати.

Навколо всі нервово засміялися.

– Я не відстану, – промовив Зубрик. – Питаю, бо я тільки-но з Мінська, лише чотири тижні в армії служу, то маю право запитати, га?

Хвильку всі мовчали.

– Дай, – попросив солдат.

– Бери, – другий подав йому половину запаленої цигарки.

– Пане Магнето, – стишуючи голос, прошепотів Зубрик, присунувшись ближче до підпрапорщика.

– Що?

– Я, хай йому чорт, часом непритомнію зі страху, отже, коли щось таке трапиться, то ви мені ляпаса по пиці! – показав жестом.- Зробіть мені цю послугу.

– Гаразд,- поважно кинув Лажевський, бо добре знав – тіло не завжди слухається людини, і додав, щоб змінити тему: – А ці купаються/ мов на Великдень.

Нахилився, взяв грудку бетону і, розмахнувшися, кинув угору, звідки проникало жовте тьмяне світло.

У вцілілій чудом ванні на поличці біля дзеркала горіла свічка, а біля неї, замість склянок з зубними щітками, стояли дві пари чобіт. Григорій та Густлік, сидячи край ванни, мочили у воді ноги. Щоб не гаяти часу, Саакашвілі нахилився ближче до свічки й вивчав фотокартки близнючок.

– А що, як забули? – запитав трагічним тоном.

– Нагадаєш,- по-діловому заспокоїв його Густлік, шаруючи пемзою п'яти, і з великою пошаною додав: – Гарний камінь, стирає, немов наждак.

– А ще я собі думаю: пороху не нюхали, в танку не сиділи, то чи будуть добрі дружини солдатові?

– Дружини? Тобі, бусурмане, дві потрібні?

– Ні, одна, але непогано мати б спільні переживання, як от, наприклад, з Лідкою…

– Наприклад, як