Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

майже всі іргизбаї вже відкочували на жайляу і на березі Барлибая, очікуючи приїзду Абіша, залишився тільки аул Абая.

Незабаром галасливий і веселий караван уже під’їжджав до нього.

Всі приготування там були закінчені і багато людей зібралося біля Великої юрти Абая та Айгерім. Сам Абай стояв серед натовпу. Довгий легкий бешмет із світло-жовтої чесучі облягав його вже помітно обважніле тіло. Сивіюче волосся відступило від лоба і скронь назад, широкий лоб став ще більш відкритим. Тонкі довгі брови, як і раніше, були чорні, зморщок на обличчі майже не було видно. Тільки в бороді, не дуже густій, що закривала все підборіддя, набагато збільшилося сивини.

Поряд з Абаєм, схвильована, бліда, з сльозами на очах, стояла Айгерім. За нею юрмилися жінки, старики, сусіди. Молодих жигітів тут не було: всі вони на конях супроводили зараз подорожан.

Коли вже стало видно аул, Дармен гучним криком спинив галасливу юрму вершників.

— Пропустіть повозку наперед, нехай першим під’їжджає Абіш. Адже ж не нас чекає аул, а його. Та й навіщо нам скакати попереду, наче посильним перед начальством? Осадіть коней!

Натовп вершників розділився, пропускаючи повозку. Баймагамбет підстьобнув свою тройку і помчав просто до Великої юрти. Абіш знову сплигнув на ходу і швидко побіг до батька, який ішов йому назустріч з простягнутими руками.

Притиснувши сина до грудей, Абай довго цілував його очі, лоб, голову. Обидва не вимовили й слова, тільки цими гарячими безмовними обіймами виказуючи один одному тугу довгої розлуки. І коли Абай нарешті відпустив юнака і підняв обличчя, воно було бліде від хвилювання; він все ще, наче в якомусь оп’янінні, дивився тільки на сина, нічого не бачачи навколо.

Червоні з золотими нашивками погони Абдрахмана миготіли вже серед білих жіночих хусток. Тільки-но Айгерім відпустила юнака, його почали по черзі обіймати літні жінки аулу, старики. Всі з цікавістю оглядали юнкерську форму, кашкета з кокардою, якого він тримав у руках, блискучі гудзики на білій гімнастерці. Високий і стрункий юнак, пожвавлений зустріччю, що викликала на його обличчі легкий рум’янець, був дуже гарний. Русяве волосся, зачесане гладко назад, відкривало високий лоб, на тонко окреслених губах грала радісна усмішка.

Довгі обійми, сльози, ніжні слова Айгерім, старших невісток, стариків, сусідів… Кожен знаходить для нього ласкаве привітання:

— Чи щасливо доїхав, душа моя?

— Любий мій, ягнятко моє, хай ощасливить твоїх батьків зустріч!

— З щасливим приїздом, серце моє!

Коли молодь увійшла в юрту, Абай, уважно дивлячись нд Абіша, спитав:

— Чого ти так схуд, Абіш? Чи здоровий?..

— Ай справді, ти такий блідий,— підхопив Кокпай, що стояв тут же.— Видно, в Петербурзі добре навчання, а не харчі. Хіба там поїси як слід!

Абай почав розпитувати сина про столичні новини, про життя в Петербурзі, про Михайлівське артилерійське училище, де з минулої осені навчався Абіш. Він знав, що воно було не тим учбовим закладом, який приваблював його сина: Абіш хотів поступити в Політехнічний інститут, але іспити були для нього надто важкі. Абіш розповів, що вчитиметься ще два роки, після чого його випустять офіцером артилерії.

— Звичайно, це не зовсім те, про що я мріяв,—сказав він і жартома додав: — Але я завжди пам’ятаю ваші слова, тату:

Мій сину, учися, як я заповів,—

Для блага народу, не для чинів…

За чинами на військовій службі я гнатися не збираюсь, але потрібних знань і у військовому училищі набути зможу…

Абай погодився з ним:

— Серед наук нема непотрібних. Будь-яка — безцінний скарб, якщо тільки наполегливо вивчати її. Хоч будеш ти інженером, чи адвокатом, або офіцером — завжди зумієш обернути свої знання на користь рідного народу. Батьки твої іншого й не бажають, серце моє… Важливо, щоб ти вчився і був здоровий. Тільки про це й благаю долю.— І Абай знову міцно притиснув сина до грудей.

Юрта наповнилася людьми, з’явилося частування, зав’язалися загальні розмови.

Абай заговорив про свого нового російського друга Павлова, з яким він познайомився минулої зими в Семипалатинську. Павлов нещодавно був переведений сюди з Тобольська, де він відбував заслання. І тепер, виряджаючи Маташа зустрічати Абдрахмана, Абай передав з ним Павлову запрошення приїхати в аул, обіцяючи прийняти його як почесного гостя.

— Чого ж ти не забрав із собою Федора Івановича? — запитав Абай Абіша.— Коли він приїде?

— Боюся, що зовсім не приїде. Він звернувся до губернатора, а той передав прохання поліцмейстеру. Ну, а поліції краще знати, де жити засланцеві.

Абай щиро засмутився:

— А я так чекав на нього… Хотів, щоб він добре відпочив у нас.

— Я теж був дуже засмучений. Федір Іванович — вельми освічена людина, глибокий розум… На мою думку, він з тих людей, хто йде попереду суспільства. Крім того, він справжній ваш друг, тату. Мабуть, краще за бататьох казахів цінує й розуміє ваші твори. Шкода, що сьогодні він не з нами!

Увечері в юрті залунали пісні й музика. Аул Абая неначе притягав до себе мистецтво — найрізноманітніші взірці його можна було зустріти на дружніх вечірках у Великій юрті. Тут бували талановиті акини, співаки, віртуози-домбристи, майстри красномовства, щедрі на жарти й дотепи. Цього місячного вечора над рівниною Барлибая полинули в запашному нерухомому повітрі хвилюючі душу, нікому не знайомі тут мелодії: Абдрахман показував свою майстерність у грі на скрипці.

Абіш грав російські народні пісні — «Стеньку Разина», «Ермака», «Бродягу» «Не брани меня, родная», «Мой костер», грав і оперні арії, мелодії з симфоній Чайковського, чарівні штраусівські вальси.

Гра Абіша на скрипці, манера поводитися і розмовляти захопили молодь абаївського аулу. Російське виховання позначилося на ньому: кожним своїм рухом, усім зовнішнім виглядом та й внутрішнім світом Абіш тепер разюче відрізнявся від аульної молоді. Це викликало в них почуття гордості за нього, повагу; вони з неприхованою заздрістю милувалися ним.

Нарешті, втомившись грати, Абдрахман передав скрипку і смичок Муха.

Про нього Абіш добре знав з листів Магаша. В колі молодих друзів і учнів Абая Муха з’явився не так давно. Сам він був не з цих місць. Він походив з роду Кандар племені Уак. Там він покохав одну дівчину, але через те, що її батьки були проти одруження, Муха, за порадою Магаша, викрав її і оселився в тобиктинських аулах. Хороший співак, скромний і веселий, Муха сподобався Абає-ві, став одним з його улюбленців. Побачивши в Семипалатинську серед братових речей скрипку, Магаш розповів, що Муха мріє повчитися в нього справжньої гри…

Абіш уважно стежив за грою Муха. Було ясно, що Муха не мав досконалої техніки, — очевидно, він тільки дечого підучився у якогось рядового скрипаля, —