Юрій Володимирович Сорока - Хотин

— А нічого. І жінка в нього Юстися.

— Ти що, його й про неї розпитував?

— Чому б ні? А яке воно гонорове! Та й цабе велике — при генеральській особі за особливого поручника. Гусарський хорунжий!

— А мені що до нього? — Максим намагався говорити якомога байдуже.

— Та нічого, думав, тебе це зацікавить. Сам говорив, що хочеш ту кралю ще раз побачити…

— Наче йдуть!

Козаки прислухалися. Попереду почувся наростаючий гуркіт. Тисячі кінських копит били землю, примушували її стогнати. Через кілька хвилин із темряви вихопилися передні лави турецької кінноти. Турки їхали спокійно, очевидячки, не сподівалися нападу. Мисливці мчали за легкою здобиччю, не здогадуючись, що такою стали вони самі…

Максим притиснувся щокою до цівки мушкета. Грабовський, який ще хвилину тому хвилював уяву, тепер забувся, а разом із ним і Юстися, і нічна пригода на вузеньких вуличках Кам'янця-Подільського. У скронях розмірено стукотіло, пальці ледь чутно затремтіли. Знайоме відчуття перед бойового збудження охопило думки й тіло. Час, здавалось, удесятеро вповільнив свою ходу, а яскравий круглячок місяця насолоджувався нічною тишею. Не здогадувався, сердешний, яким вибухом розкотиться спокійна волоська ніч. Хвилини збігали за хвилинами. Нарешті над полем розлігся гучний голос Сагайдачного:

— Дітки мої! За славу козацьку! Вогонь!

Над полем пролунав могутній залп тисяч рушниць. Повітря наповнювалося оскаженілим металом, що косив траву, рвав землю, залізо обладунків і розкішний одяг, з гучним чавканням впивався в людські й кінські тіла. З османської сторони донеслися стогони і крики. На мить ряди змішались, але вже за кілька секунд вони вирівнялись і, оголосивши поле бою тисячоголосим «алла», турки кинулися вперед, не підозрюючи, що йдуть у пастку. З обох флангів з алебардами напереваги почали наступати німецькі піхотинці.

— Палі підняти! Списи до бою! Приготуватися до залпу другій лаві! — заревів Семен Шило, котрий на чолі низового товариства стояв у середині підкови.

Максим з Андрієм звели догори товсту гостру палю, що разом з сотнями інших націлилась у груди коням нападників. Над загостреним деревом виріс ліс козацьких списів. Позаду, швидко трясучи лядунками[24] й порохівницями, молодики заряджали мушкети.

Другий залп пролунав, коли до турків залишалося лише кілька десятків кроків. Вогняний шквал зніс кілька передніх шеренг, але задні за мить ударилися в козацькі укріплення. Несамовито заіржали від болю коні. Нещасні тварини мчали під ударами острогів і, натикаючись на списи й палі, валилися на землю з розпанаханими грудьми, придавлюючи вершників та ламаючи козацькі списи. Почувся злий дзвін шабель. Вороги у скажених двобоях вибивали з крицевих лез блакитні іскри.

Після третього залпу турки не витримали й відкотились.

— Уперед! Нумо галасом[25]. Задушимо супостата! — закричав Семен Шило й першим, вимахуючи оголеною шаблею, кинувся на ряди яничарів, що сунули слідом за кіннотою.

Козаки один за одним забігали всередину яничарської фаланги, що її прорвали наполохані коні передніх сипахів. Зав'язався жорстокий бій на шаблі, шалений і кривавий. Той бій, що завжди п'янив справжнього запорожця…

«Щек» — Максимова шабля з хрусткотом впала на голову яничара у високому білому ковпаку. На обличчя бризнуло щось слизьке і тепле. Не чекаючи, доки ворог упаде, Горбоніс зчепився з іншим. За хвилину розправився і з тим — шабля по саме руків'я ввійшла в груди молодого хлопчини зі слов'янськими рисами обличчя.

На мить Максим загаявся, витягаючи зброю, що застрягла поміж ребер. Позаду почувся крик, і Горбоніс ледь устиг пригнутися — над головою зі свистом пролетіла, зблиснувши у місячних променях, крива турецька шабля. Яничар з усієї сили вдарив Максима ногою і звів над головою шаблю. Падаючи, Максим вихопив із-за пояса пістоль і натиснув собачку. Курок викреслив снопик іскор, але пострілу не було. Порох висипався з полка, перетворюючи грізну зброю на кумедну дитячу іграшку. Широко розкривши очі, Максим дивився, як повільно, дуже повільно, на нього опускається неминуча смерть. Він бачив гостре лезо на тлі повного місяця, бачив хижий вогонь в очах оскаженілого яничара. Рука зі зрадником-пістолем безсило впала додолу. Пролетіла і миттю згасла думка: «Відкозакував, час й до ліпшого світу». Чомусь було навіть весело. За ту коротку мить пригадалася Юстися. Таке миле обличчя. Може, хоч на тім світі доведеться побачитися, може, там не так усе заплутано та складно…

У яничара з грудей вихопилося вістря шаблі. Він вирячив очі й почав сповзати на землю. Зброя випала з ослаблої руки. Нарешті він упав біля Максима.

— Вставай, Горбоносику, іч, розлігся! Рано тобі ще на спочинок, бачиш, роботи скільки! — почувся веселий голос Кульбаби.

— Дякую, братику! — схопився на ноги Максим. Він висмикнув із конаючого тіла свою шаблю і побіг за Андрієм у гущу бойовища…

У повітрі сіріло. Перша ніч Хотинської битви закінчувалася. Для турків вона, як і попередній день, не принесла нічого доброго. Понад три тисячі турецьких аскерів і татарських нукерів, майже тисяча яничар, дві сотні сипахів наклали головами у бою. З'явилися перші втрати у гарматах. Султан бачив, що його воїни не в змозі переломити хід битви, і лютував, як звір. Накинувся спочатку на Джанібек-Ґірея, наказуючи кинути ординців на допомогу. Це було зроблено, але татарська кіннота напоролася на полки прусської піхоти, які замкнули кільце і зустріли татар злагодженим мушкетним вогнем. Кримчаки засипали німців хмарами стріл і відкотилися назад.

— Відсилайте їх у бій або вбивайте, як собак! — верещав у безсилій люті Осман II. А коли бюлюки яничар і сипахів, що значно порідшали, перервали кільце й у ранішніх сутінках почали відходити до табору, султан, махнувши рукою, пішов до себе у намет. Паші стояли зблідлі від страху: гнів падишаха не шукав винної голови, він міг упасти на ту, що першою підвернулася. Трохи постоявши, розійшлися по своїх шатрах.

Затишшя тривало всього кілька годин. Осман II не звик до таких поразок. Давши волю емоціям і по-звірячому побивши у шатрі молоденьку наложницю, він упав на килими і застиг, ховаючи обличчя в подушках. Лежав із годину. Потім наказав зібрати пашів. Усі зібралися за кілька хвилин.

— Скільки у нас гармат? — почав удавано спокійно султан.

— Дві з половиною сотні, о мій володарю! — пробелькотів Алі-паша, командир артилерії.

— Ви чули?! Двісті п'ятдесят гармат! Чому досі гяури не розбиті? Хто мені це скаже? Може, ти, візире? — Осман II вказав пальцем на Гусейн-пашу. Той ще більше знітився.

— Чи, може, ти, кримський хане, Джанібеку-Ґірею? Може, ти скажеш, чому твої ординці такі полохливі?

— Вони не полохливі, володарю. Сили були нерівні і до того ж…

— Сили були нерівні?! О Аллах, затули мої вуха!

Усі мовчали кілька хвилин, втупившись у землю. Султан неквапно