Марія Василівна Матіос - 100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки

«…дивись — почула в собі Віра якийсь особливо розчулений Спаднем голос Неба — тут можеш ввійти до мене і катулятися скільки собі схочеш по моїх хмарах, а я любитиму тебе по-всякому і як і скільки схочу, а схочу я дуже багато — до несхочу! Віра глянула, куди вказав голос, і побачила свою лозу, що вилася довкруж старезного платана, чиєї крони вже за скроні не було видно.

Тільки речі з собою не бери! Лише паспорт!» — суворо тричі повторив голос Неба. Небо, як і кожен чоловік, до нестями боїться жіночих речей, білизни, косметики, гребінців, черевичок на шпильках, кедів і пантофель, книжок, люстерок, гелів для душу, записників і засушених троянд, навіть горіхових шкаралупок, а надто — заколок, шпильок і пінцетів для висмикування наглих волосинок у наглих місцях, не кажучи вже про тампони і гігієнічні прокладки — ніби ці речі кожного чоловіка ув’язнять, висмоктавши так звану свободу, а краще би в Небі взагалі тільки пташки літали, а якщо б і націлилися вити гнізда — хай роблять це на землі, там, де їхні довбані речі, аби Небу не видно було — десь під Ним, поза Ним! Та ось біда: НЕБО ПОЧИНАЄТЬСЯ ПІД НОГАМИ! Ми всі живемо в тобі, Небо, і Старий Платан, і Виноградна Лоза тому свідчення. Ось що хотіла б сказати Небу Віра. Але скажеш йому, аякже! Віра пише Небу мейли. Поштою до запитання, з адресою «На Небо. Небу» — виглядало би як повна шизофренія, а з мейлами нічого не зрозуміло: куди вони зникають за монітором, як потрапляють до адресата, де лазять по дорозі; може, завертають до місцевих пабів і бухають, нюхають кокаїн в туалетах?

…да… Колись Небо був ближчим і навіть мав кумедну, але конкретну адресу, навіть з цифрами і літерами, з прізвищем якоїсь підставної особи, але Віра зарилася глибоко в сніг, бо втратила віру в зимове Небо, і Небо піднялося майже до макітри платана, заблокувавши свою фальшиву скриньку.

І от Віра пише просто в Небо:

Від:

viravira <viravira@ukr.net>

Кому:

Nebo <sky@ukr.sky>

Дата:

Frі, 13 Осt 2006 17:08:03 +0300

Тема:

mrr

Кодировка: win koi iso оriginal

Я тобі не вірю! На вівтар небесної величі й людської залежності кожен здатен покласти своє велике грозове шпаристе зболене серце. Легко обіцяти те, чого від тебе ніколи не вимагатимуть! Ненавиджу конформістські байки про різні там поетично-масонські братства, про критиків троянди й хреста, серпа і молота, доробла і ковадла, про цех любові! Який же даун повірить ЗМІ у наш-то час! Який ідіот поведеться на імідж? Хто тобі повірить, що Небо — це просто небо, а сонце — Любов, а небо — організм, в якому це велике шпаристе і хворе сонце зі своїми кавернами, плямами тютюну, канабісу, зневіри, амбіцій і ревнощів, зі своїми постійними вибухами плазмових мікроінсультів і затемненнями макроінфарктів, живе, плаває і пульсує у якомусь дикому й геть нікому на цій планеті не зрозумілому ритмі! Всі ритми давно вирахувано за етногенетичними архетиповими категоріями, оцифровано і закатано на сріблисті й веселкові поверхні лазерних дисків — напечено пляцків з борошна хмар! Дурнуватих ванільних, кондитерських хмар, молочних вибухів і димів хворобливо-самотніх оргазмів. Серце й легені купи тобі спеклися, наче в боксера на ринзі ще тоді, коли бої тривали до смертного кінця конфесії-чемпіона, а не дванадцять раундів конформістського рафінаду з бадьорими хмарами білих рушників. Хмари ж — твої легені, Небо. Принаймні так було замислено… я не вірю у випраний з хлоркою коц, де все ще проступає борошняна суспензія братерської любові менеджерів-консультантів з питання масового прориву у майбутнє! Я поводилася з тобою, як людина з людиною, вибач, вибач, вибач! Я намагалася любити, як людина людину, себто кохати, — і закидати людські претензії, і бачиш, що з того вийшло…

…Насолода, запаморочення, секс, ніжність, пестощі, цілувати, смоктати, вилизувати, пристрасть — що ці слова?! Брязкальця! І на брязкальцях можна зіграти мелодію, так, звісно, слова оживають у візерунку, якщо їх правильно з’єднують, ага — слиною, потом, соком, спермою, кров’ю, слізьми, слиною, слиною, слиною, слиною, «я тебе просто люблю», слова — мертві, потворні, все це — омана, дзень-дзень-дзень, бряк-бряк, бла-бла-бла. До берега теплою хвилькою поволеньки підбиває труп — плюх-плюх. Дзен-дзен-дзен…

В дитинстві я ненавиділа гриби, навіть їхній запах — ситний, масний дух готових грибів, пара з банячка чи з пательні — мене від цього нудило років до чотирнадцяти. Але мені подобалося збирати і… чистити (!) гриби. Тепер гриби — моя улюблена їжа, я можу з’їсти їх — маринованих, солених, смажених — хоч кілограммммммммм! Але ніщо не змусить мене випхатися по гриби, а про те, аби їх чистити — і мови бути не може!

Колись мені подобалися гнучкі русяві хлопці, з холодними зеленими очима і витонченим профілем, довгоногі, такі гіпові, з довгим хайром. Тепер я собі навіть уявити не можу, як я могла на таке вестися! Мені подобаються «чоловічі чоловіки» — м’язисті (навіть кремезні) брюнети з яскравими темними очима. Бачите, умовна шахівниця нікуди не поділася, просто змінилися комбінації. Але витрати енергії на всі ці «люблю-не люблю» — і на русявих, і на гриби, і на брюнетів, і навіть на варену цибулю — однакові. З однаковими енергетичними витратами можна як любити, так і не любити прати, прасувати, мити підлогу, шукати в Інтернеті інформацію про довбаних політиків для телесюжету, запивати пивом коньяк, їздити у громадському транспорті, ходити взимку пішки через Рибальський міст…

«…Саме сюди Віра тепер приходить літати. Кораблебудівний завод надійно прикриває Віру зі спини, лежить за її спиною, мов іржаві крила, мов тяжкий досвід, мов похмілля, мов усі прожиті нею морські вантажні судна й легкі прогулянкові пароплави непорозуміння, закоханостей і робочих буднів. Віра не надто і ховається — це не вона насипала величезні гори піску і сміття, і не вона розпочала реконструкцію Рибальського моста, але тепер виходить, ніби Віра переховується і робить зі своїх польотів неабияку таємницю (і це в наш-то вік 3D-анімації, коли все, що на правому березі, — вже цілком під контролем групи менеджерів-консультантів з питань масового прориву у майбутнє!). Просто біля води Вірі легше злітати. Віру добре видно з моста, але, гадаю, ніхто, навіть зупинившись подивитися на пароплави і баржі або на будівництво, не зауважує Віри. Її Небо всю ніч пролежало в хлорці і тепер, випране і вже майже сухе, надимається і стелеться злиняло-джинсовим полотном, трохи потріскує. Насправді ж