Данило Борисович Яневський - Загублена історія втраченої держави

13. Данія. Абсолютна монархія. До 1863 р. – під рукою дому Ольденбургів, з 1863 р. – Глюксбургів.

14. Ватикан. Абсолютна теократична монархія. Таким чином, абсолютна більшість європейських країн після 1815 р. були за політичним устроєм абсолютними монархіями, а за типом державного устрою – унітарними державами. За століття, яке минуло після Віденського Конгресу, ця картина зазнала радикальних змін. Засаднича ідея Французької революції – заміна принципу «легітимності» на принцип «народоправства» – невблаганно для монархів силою торувала свій шлях до життя.

Серед основних християнських європейських держав того часу унітарними продовжували залишатися Франція, Італія, Іспанія та Португалія – країни з абсолютно переважаючим або істотним впливом Римської церкви. При цьому Франція після поразки у війні з Пруссією повернулася до республіканського устрою, Австро-Угорщина перетворилася на «дуалістичну» монархію (основні унітарні католицькі частини її – Австрія та Угорщина – управлялися на підставі власних конституцій, а об’єднані були лише особою Імператора з Габсбурзького дому та трьома спільними «рейхсміністерствами» – закордонних справ, військовим та фінансовим). Іспанія стала конституційною монархією. Королівська Португалія від 1885 р. жила за надзвичайно ліберальною конституцією. Об’єднане Королівство Великобританії та Королівства Ірландії на початку XX ст. продовжувало залишатися унітарною за формою державного устрою конституційною монархією: нею управляв єдиний парламент у Лондоні.[327]

Пруссія вступила в гостру боротьбу за впливи на членів Союзу з Австрією. Війна 1866 р., яку Австрія програла, мала наслідком створення Північнонімецького союзу, в який об’єдналися князівства та ганзейські міста, розташовані на північ від р. Майн (у конфесійному відношенні, нагадаємо, Німеччина була поділена лютерівською реформацією на католицький Південь та протестантську Північ). Союз управлявся на підставі власної Конституції. Панівне становище в цьому конфедеративному об’єднанні відігравала Пруссія. Після її перемоги у війні з Францією 1870 р. до конфедерації приєдналися решта німецьких земель – Баварія, Баден, Вюртемберг, Ельзас та Лотарингія. 1871 р. це об’єднання було проголошено Другим Німецьким рейхом, на чолі його постав Король Пруссії Вільгельм I, який прийняв титул Кайзера (Імператора). При цьому окремі міста, землі та князівства, що входили до її складу, зберегли своїх монархів та представницькі органи влади. Отже, станом на 1917 р. Німеччина була за формою державного устрою федерацією (якою, між іншим, вона залишається і донині), а за формою устрою політичного – конституційною монархією.

З Оттоманської Порти, яка представляла іншу самодостатню ментальну, культурну та правову традицію, виділилися самостійні християнсько-православні держави: республіканська Греція (1821); князівства Валахії та Молдавії (з 1829 р. – конституційна монархія під російським протекторатом, з 1859 р. – конституційна монархія); королівство Румунія; Чорногорія (конституційна монархія з 1905 р.); Сербія (конституційна монархія з 1869 р.); Болгарія (конституційна монархія з 1878 р.).

Отже, є цілком очевидним, що всі континентальні («теллурократичні», якщо послуговуватися термінами класичної геополітики) європейські держави (окрім, хіба, Швейцарії) станом на 1917 р.:

– були унітарними державами;

– деякі з них об’єднувались у федерації – Австро-Угорську та Німецьку;

– мали історичні природні кордони (наприклад, Піренеї, Рейн або Ла-Манш); їх «спільним» природним східним кордоном була Ельба;

– утворилися на базі провінцій Західної Римської імперії;

– знаходилися у сфері впливу Католицької церкви (з часів I Вселенського собору, тобто з III століття н. е.);

– з часів розвалу Західної Римської імперії у другій половині V ст. вони були, як правило, спадковими монархіями або вільними містами;

– мали одну на всіх мову богослужінь та науки (латинську), але окрему від інших побутову мову, кожна з яких мала латинське коріння;

– всі континентальні держави дотримувалися римської правової традиції;

– влада йшла від сюзерена до васала; або

– влада належала вільним громадянам торгових міст (Венеція, Гамбург).

Отже, цитований вище висновок сучасного українського дослідника А. Присяжнюка щодо змісту конституційного проекту професора Київського університету, товариша міністра закордонних справ УНР О. Ейхельмана (запровадження державного устрою на фундаменті територіальної, а не етнічно-національної федерації; розподіл влади на 5 гілок (установчу, законодавчу, виконавчу, судову і фінансово-контрольну); наявність конституцій у суб’єктів федерації; референдум, як інститут прямого волевиявлення громадян; тяжіння цього проекту доромано-германської правової сім’ї; проект був «передовим для свого часу проектом конституції демократичної держави», «не поступався кращим тогочасним взірцям світових демократичних конституцій», «є видатною пам’яткою вітчизняної конституційно-правової думки») є науково коректним, але неповним. До інших висновків дослідника (конституційний проект О. Ейхельмана «навряд чи» міг бути реалізований в УНР навіть за сприятливих умов державотворення з двох основних причин. Перша – рівень правової культури переважної більшості населення не відповідав рівню цієї «демократичної та гуманістичної конституції». Друга – проект був федералістичним[328]) слід додати хіба що декілька очевидних міркувань.

Україна «неіснуюча»

Аналізуючи політичні події, які мали місце на теренах Російської імперії після зречення від влади Миколи II, вітчизняні історики без огляду на партійну приналежність (КПРС, УСДРП, СВУ абощо), час своєї активної праці (20—30-ті рр. XX ст. або, скажімо, перші роки III тисячоліття) вживають дефініцію «Україна» не тільки в культурному, географічному, містичному, літературному, історичному абощо значенні цього терміна, але, за замовчуванням, насамперед у політико-правовому та геополітичному сенсах.

Але ані в 1917 р., ані в попередню історичну добу, ба більше – упродовж попередньої тисячі років – на географічній мапі світу, у літописах, дипломатичних документах України як оформленої політико-правової та геополітичної реальності не існувало. У такій якості вона виникла тільки 1920 р. після підписання мирової угоди між Польщею та Радянською Росією і Радянською ж Україною. У серпні 1939 р., після підписання союзницької угоди поміж нацистським III Райхом та СРСР, так званого пакту Молотова – Ріббентропа – документа злочинного з політичної точки зору і незаконного з точки зору правової, було в цілому сформовано західний кордон УРСР, який став західним кордоном сучасної України. Але «прилучення» Галичини, а за рік і Північної Буковини відбувалося військовим шляхом та терористичними методами, ні про яке «добровільне» або тим більше «вільне» об’єднання двох частин «України» в єдину державу на підставі будь-якого правового принципу або історичного казусу не велося. Ані українцями, які проживали на території Галичини, ані законним польським урядом в еміграції цей розподіл, отже і УРСР в кордонах на 1939 р., законними не вважалися.

УРСР, і, отже, Україна в її сучасному вигляді, стала політико-правовою та геополітичною реальністю лише після закріплення західного кордону СРСР (у цілому визначеного пактом Молотова – Ріббентропа) в Ялтинських угодах 1945 р., наступного входження УРСР до ООН, Гельсінської угоди 1975 р. та проголошення державної незалежності 24 серпня (з наступним підтвердженням на референдумі 1 грудня) 1991 р. Отже, якщо сказати декількома словами, то «Україна» зразка 1917 р. та «Україна» зразка