Данило Борисович Яневський - Загублена історія втраченої держави

за обсягом та якістю політико-правову традицію. Її коріння сягало часів Вавилонського і Шумерського царств та інших давніх розвинених культур Сходу. Для останніх було самоочевидним, що право як таке має божественне походження: «легітимність і тривалість влади» правителя ґрунтувалися на «особливих стосунках правителя з божеством». Характерною була «особливість влади в її концентрації в чиїхось руках», «харизматична одноосібна влада в її різноманітному вираженні». Саме правителі «оголошували непорушну волю богів, які виступали основою правових стосунків між людьми». При цьому «правитель не встановлює якогось нового права. Він в жодному разі не ухвалює свавільних рішень, а виходить із головних етичних цінностей», а влада існувала як «структурний принцип управління та організації суспільства з її поділом на тих, хто підпорядковує, і на тих, хто підпорядковується». Не можна в цьому контексті оминути увагою і надзвичайний за своїм обсягом та змістом внесок у розуміння походження терміна «право» та його змісту юдеїв. Юдейське право є «релігійним та національним», але, що найважливіше, його джерелом було оголошено Божественне Одкровення.[324]

Теоретичну основу під феномен «права» підвели греки, які відділили публічну основу від приватної та оформили різні її типи у вигляді конституцій, яких існувало понад 150 – за числом грецьких держав. При цьому згідно з власне грецьким поглядом «конституції ґрунтуються на згоді підданих, на добровільному підпорядкуванні, говорячи сучасною мовою, на акцептуванні влади». Але основна заслуга греків полягала в тому, що вони «підвели владу під етичні норми та правила, які впливали на політичні теорії аж до епохи нового часу».

Фундаментальний, «особливий» внесок римлян полягав у тому, що вони зуміли «прагматично збалансувати внутрішню соціальну структуру влади на створенні велетенської світової імперії Imperium Romanum, яка… свої економічні, соціальні, культурні та релігійні основи передала у спадок Європі». Саме римляни зафіксувались на незмінності та сталості права, оскільки незмінними та сталими є стосунки богів з людьми. Розвивати право міг тільки закон, який розробляли спеціально уповноважені органи, а потім схвалювали на зборах плебсу. За дотриманням цих норм стежили не залежні від держави судді.

У середньовіччя уявлення про право зводилися до того, що воно «складається із законодавчих норм, за допомогою яких встановлюються важливі для співжиття різних суб’єктів межі, дотримання яких забезпечує державна влада», а влада правителя «з ідеологічного погляду легітимна і незаперечна, щось зрозуміле само собою». При цьому один з інтелектуальних і духовних стовпів середньовічної доби Св. Августин учив, що «держави були великими бандами грабіжників, проте вони були потрібними, допоки прагнули зберігати мир та підтримувати справедливість».[325]

Лев III.

Саме ці принципи лягли в основу правового устрою імперії Карла Великого. Останнім королем цього роду був Людовік V Лінивий (966—987), який не залишив по собі потомства. Законним спадкоємцем престолу був його рідний дядько Карл, герцог Нижньої Лотарингії. Однак, попри існуючий правовий принцип, його васали обрали королем паризького графа Гуго Капета, герцога Франції, графа Парижа та Орлеана. Його кандидатуру підтримав рейнський архієпископ Адальберон, і 3 липня 987 р. Капета повінчали на царство. Треба підкреслити: в очах «виборців» обрання Гуго Капета аж ніяк не означало заснування нової династії, хоча політична практика це розуміння відкинула. Капетінги все ж таки стали династією, яка трималася на престолі аж до XIV ст., коли внаслідок фізичного згасання її змінила молодша гілка роду – Валуа. 1589 р. їх змінила інша гілка дому Капетінгів – Бурбони, яка протрималася на престолі Франції аж до 1789 р.

Таким чином, від 800 р. на території Європи діяв принцип, згідно з яким право встановлювати закони та контролювати їх виконання належало тому, хто мав «історичні» права на ту чи іншу територію (тобто здійснював на ній владу впродовж сталого часу і зумів передати цю владу своєму нащадку) та був визнаний як правитель Патріархом Заходу – Папою Римським. Влада суверена була оголошена такою, що мала «божественне походження», це визнавалося тогочасними військовими та духовними елітами та людьми, які підпали під «руку» цього суверена. Населення визнавало суверена джерелом права і похідних від нього законів в обмін на захист життя та майна від зазіхань інших людей – чи то соплемінників, чи то прибульців.

Легітимність після Віденського конгресу

Цей правовий принцип діяв на європейських теренах упродовж наступної тисячі років, при так званому «Старому Порядку» – аж до кінця XVIII ст. Саме того століття французькими мислителями був сформульований і обґрунтований протилежний правовий принцип: «тільки самі народи мають право розпоряджатися своєю долею, що люди, які належать до однієї національності, мають право утворити націю і що для кожної нації основним принципом життя, принципом почуття гідності є незалежність»[326]. Новий принцип: «джерелом права є народ, який встановлює закони свого життя через обраних ним представників» – став принциповою новацією в політико-правовому житті Європи.

Спроба імплементації цієї норми в життя європейських країн того часу, а практично всі вони за формою політичного устрою були абсолютними монархіями, призвела до загальноєвропейської війни, яка з невеликими перервами тривала впродовж наступних 25 років. 1815 р. країни – учасниці Віденського Конгресу (а всі вони, крім Королівства Великобританії, були абсолютними монархіями) «скасували» принцип «народоправства» і «повернули» принцип «легітимності». Політична мапа Європи у своїх головних рисах набула такого вигляду:

1. Австрія. Абсолютна монархія під рукою Габсбурзького дому.

2. Угорщина. Абсолютна монархія, з 1687 р. – під рукою Габсбурзького дому.

3. Італія. Фактично була перетворена на австрійський протекторат: королівства та герцогства (Моденське, Неаполітанське, обох Сицилій, Пармське, Сардинське, Тосканське) за формою політичного устрою формально були абсолютними монархіями, та фактично (крім Сардинського королівства) були придатками Австрійської імперії, яка окупувала решту італійських територій.

4. Великобританія. Конституційна монархія під рукою Віндзорського дому. Парламент – двопалатний.

5. Пруссія. Абсолютна монархія під рукою дому Гогенцоллернів.

6. На решті території Німеччини було відновлено 33 королівства, князівства, курфюрства тощо та 4 вільних міста, які були «збиті» в конфедерацію Німецький союз. Провідна роль в ньому належала Австрії. Уся повнота влади на території згаданих монархій належала їх суверенам.

7. Бельгія та Голландія були об’єднані в Королівство Нідерландів під рукою Орлеанського дому. Формально в країні діяла Конституція 1815 р., але її вплив, якщо такий взагалі існував, на владу короля для останнього був жалюгідним.

8. Франція. Абсолютна монархія під рукою дому Бурбонів.

9. Іспанія. Абсолютна монархія під рукою дому Бурбонів. З 1837 р. – конституційна монархія з двопалатним парламентом.

10. Португалія. Конституційна монархія дому Браганців. Парламент – однопалатний.

11. Швейцарія. Конфедерація 19 вільних незалежних кантонів; проголошений її «вічний» нейтралітет.

12. Швеція та Норвегія. Окремі держави, які з 1810 р. управлялися одним монархом