Марк Твен - Пригоди Тома Сойєра

точно. А от якби ти поїхав до Європи, то там їх стільки — так і кишить, так і скачуть.

— Скачуть?

— Та ні, нащо ж їм скакати!

— То нащо ти кажеш, що скачуть?

— Та ну тебе, це я просто так сказав. Я просто кажу, що їх там скільки влізе. Куди не плюнь, усюди король. Такий, як той старий горбань Ричард.

— Ричард? А як його прізвище?

— Нема в нього прізвища. У королів взагалі лише імена.

— Та ну?

— Правду тобі кажу.

— Ну, якщо їм так подобається, то хай собі буде. Але я не хотів би бути королем, якщо вони навіть прізвищ не мають, наче негри якісь. Ти краще ось що мені скажи: де ж ми будемо копати?

— Не знаю ще. Давай спочатку біля сухого дерева, там, на пагорбі, за струмком?

— Давай.

Вони роздобули зламане кайло й лопату і попрямували на пошуки скарбу. Йти треба було милі зо три, тож на місце вони прийшли, задихаючись і знемагаючи від спеки. Найперше хлопці вляглися під розлогим в’язом, щоб перепочити й покурити.

— Ой, як добре! — сказав Том.

— Ще б пак!

— Скажи, Геку, якщо ми знайдемо скарб, що ти будеш робити зі своєю часткою?

— Ну, кожен день купуватиму пиріжок і склянку содової води, і в цирк теж буду щоразу ходити, коли він приїжджатиме. Та щоб ти не сумнівався — житиму пречудово.

— А ти не збираєшся відкладати гроші?

— Відкладати? А для чого?

— Та як же, щоб була копійчина про чорний день.

— Ні, це мені не допоможе. Повернеться батько і засуне лапу в мої грошики, якщо я їх не потрачу, підуть вони коту під хвіст… А ти що зробиш зі своєю часткою, Томе?

— Куплю собі барабан, справжню шаблю, червону краватку, цуцика-бульдога, а потім одружусь.

— Одружишся?

— Ага.

— Томе, ти, певно, зовсім із котушок з’їхав. Візьми хоча б моїх батька з матір’ю. Тільки те й робили, що билися. Я це добре пам’ятаю.

— То пусте. Дівчинка, з якою я одружусь, не буде битися.

— Томе, вони всі одним ликом шиті. Їм аби тільки битися. Ти краще подумай перед тим добряче. А як це дівчисько звати?

— Вона не дівчисько, а дівчинка.

— А мені однаково: хто каже «дівчисько», хто — «дівчинка». Як не крути — один біс! То як її звуть, Томе?

— Я тобі скажу, але не зараз.

— Ну добре, твоя справа. Тільки коли ти одружишся, я зовсім один залишусь.

— Ото ще придумав! Житимеш зі мною… А тепер досить валятися, давай копати.

Вони працювали у поті чола десь півгодини, але нічого не знайшли; потрудилися ще півгодини — і знову нічого. Гек сказав:

— Невже вони завжди так глибоко закопують?

— Та ні, не завжди, тільки іноді. Певно, ми просто не там копаємо.

Вони обрали інше місце й знову почали копати. Тепер робота просувалася повільніше, але все ж таки просувалася. Якийсь час копали мовчки. Нарешті Гек сперся на лопату, витер рукавом крапельки поту з лоба й запитав:

— Де ми будемо копати потім, коли закінчимо з цією ямою?

— Давай спробуємо рити під старим деревом на Кардіфському пагорбі, за будинком вдови Дуглас.

— Що ж, місце непогане. А вдова не забере у нас скарб? Адже дерево на її землі.

— Забере?! Та хай тільки спробує! Хто знайшов місце, того й скарб. І яка різниця, на чиїй землі.

Гек заспокоївся. Вони продовжували копати, але за якийсь час Гек сказав:

— Чорт забирай, певно, знову не там копаємо. А ти як думаєш?

— Щось дивно це, Геку. Нічого не розумію. Буває, відьми заважають. Здається мені, це їхні витівки.

— Та ну, їй-Богу, які відьми вдень, вони ж удень ворожити не можуть.

— Дійсно. Я й не подумав. Ага, тепер знаю, в чому справа! Ну й віслюки ми з тобою! Треба спочатку дізнатися, куди падає тінь від сучка опівночі, а вже потім рити в тому місці.

— Виходить, ми цілий день копали задарма! А нехай йому, тепер знову доведеться плентатись сюди, та ще й вночі. А далеко ж як! Ти зможеш вибратися з дому?

— Не питання! Все одно доведеться рити сьогодні вночі, бо якщо хтось побачить ці ями, одразу здогадається, в чому справа, і сам почне копати.

— Ну що ж, я тобі нявкну сьогодні вночі.

— Добре. Давай сховаємо кайло й лопату в кущах.

Вночі близько опівночі хлопчики знову прийшли до дерева. Вони всілися під ним і почали чекати. Місцина була безлюдна і година пізня, здавна знана своєю поганою славою. У шелестінні листя вчувалися голоси духів, привиди зачаїлися у темних закутках, глухий гавкіт долинав звідкись здаля, і сова відгукувалася на нього зловісним ухканням. Хлопчики розмовляли мало — так на них діяла таємнича нічна пора. Незабаром вони вирішили, що північ уже настала, відмітили, куди падає тінь, і почали копати. Надія підбадьорила їх, копати стало цікавіше, тож працювали вони сумлінно. Яма ставала дедалі глибшою, але кожного разу, коли лопата об щось ударялася, їх чекало нове розчарування: це був або корінь, або камінь. Зрештою Том промовив:

— Дарма ми стараємось, Геку. Знову не там копаємо.

— Та як же не там? Ми не могли помилитись. Тінь падала якраз на це місце.

— Знаю, що падала, та не в тому річ.

— А в чому?

— У тому, що ми не знали точного часу. Певно, було або зарано, або запізно.

У Гека з рук випала лопата.

— Так воно і є, — сказав він. — У цьому вся штука. Доведеться й цю яму покинути. Точного часу ми не вгадаємо, і дуже вже страшно, відьми з привидами шастають туди-сюди. Я весь час відчуваю, що за спиною в мене хтось стоїть, а озирнутися боюсь: може, і попереду хтось є і лише цього й чекає. Відколи ми сюди прийшли, мене весь час дрож б’є.

— Та й мені моторошно, Геку. Ти знаєш, коли закопують гроші, то зверху завжди кладуть мертвяка, щоб стеріг скарб.

— О, Господи!

— Так-так! Я стільки разів про це чув.

— Не подобається мені, що ми копаємо в такому місці, де є мертвяки. З ними, знаєш, жартувати не слід.

— Мені теж не хочеться їх зачіпати. А раптом із ями висунеться череп і скаже щось…

— Перестань! І без тебе страшно.

— Ще б пак не страшно! Геку, мене мороз по шкірі дере.

— Знаєш, Томе, а давай облишимо це місце та спробуємо ще десь.

— Давай, так краще буде.

— А де?

Том трохи подумав, а тоді сказав:

— У тому старому будинку, де нечисть водиться. Ось там.

— Ну його к бісу,