Марк Твен - Пригоди Тома Сойєра

— Ми пред’явимо суду скелет цієї кішки. А тепер, мій хлопчику, розкажіть нам усе по порядку, розкажіть, як умієте, не пропускаючи нічого, і не бійтесь.

Том почав розповідати. Спочатку він затинався, але потім захопився розповіддю й почав говорити вільніше і впевненіше. За якийсь час у залі стихли всі звуки, так що було чути лише його голос; всі очі втупилися в нього, слухачі ловили кожне його слово, розкривши роти і затамувавши подих, зачаровані страшною розповіддю.

Стримуване хвилювання публіки дійшло найвищої точки, коли Том дійшов до сцени вбивства:

— …А коли лікар гепнув Мефа Поттера дошкою і той упав, індіанець Джо замахнувся ножем і…

Бабах! Із блискавичною швидкістю індіанець кинувся до вікна, розкидаючи тих, хто його хотів затримати, вистрибнув у нього і зник з очей.

Розділ XXIV

Том знову став знаменитим — на втіху дорослим і на заздрість одноліткам. Про хлопчика навіть написали в місцевій газеті, тож його слава обіцяла бути безсмертною. Дехто пророкував, що колись Том стане президентом, якщо його до того часу не повісять.

Як це завжди буває, мінлива й легковірна публіка прийняла тепер Мефа Поттера у свої обійми й роздавала милості так само нестримно, як перед цим лаяла. Але така поведінка показує людей з кращого боку, тому не варто засуджувати їх за це.

Кожен день Тома був днем торжества і радості, натомість уночі він знемагав від страху. Індіанець Джо постійно приходив до нього у снах, погрожуючи жорстокою розправою. Після заходу сонця ніщо не могло спокусити Тома вийти з дому на вулицю. Нещасний Гек теж був ледь живий від страху, бо ж Том увечері, напередодні того дня, коли він дав свідчення, розказав усе адвокату, і Гек дуже боявся, що в місті дізнаються про його причетність до цієї справи, хоча втеча індіанця Джо й позбавила його необхідності виступати на суді. Адвокат обіцяв бідоласі тримати все в таємниці, але чи можна було цьому вірити? Після того, як муки совісті привели Тома ввечері на квартиру адвоката і, незважаючи на страшні клятви, вирвали з його вуст розповідь про жахливу таємницю, віра Гека в людство дуже похитнулася.

Удень, коли Меф Поттер вкотре починав йому дякувати, Том радів, що сказав на суді правду, але щоночі розкаювався, що не зумів тримати язика за зубами. Він то боявся, що індіанця Джо ніколи не спіймають, то, навпаки, боявся, що спіймають. Хлопець твердо знав, що лише тоді зітхне вільно, коли цей чоловік помре і він на власні очі побачить його труп.

За піймання злочинця було оголошено винагороду, люди обшукали весь округ, але індіанця Джо так і не знайшли. Із Сент-Луї прибув один із всюдисущих і гідних подиву чудотворців — поліцейський детектив, — прибув, провів розшуки, похитав головою, зробив глибокодумне обличчя і досягнув, звісно, блискучих успіхів, як і всі люди його професії. Іншими словами, він «напав на слід». Але ж «слід» не почепиш на шибеницю за вбивство; і після того, як детектив побув у них і поїхав собі, ситуація Тома зовсім не змінилась: він відчував себе так само в небезпеці, як і раніше.

Але минали дні за днями, і хлопчики потроху забували про загрозу, що нависла над ними.

Розділ XXV

У житті кожного нормального хлопця настає час, коли його охоплює нездоланне бажання піти куди-небудь, поритися в землі й знайти захований скарб. Одного чудового дня таке бажання охопило й Тома. Він вирушив на пошуки Джо Гарпера, але безуспішно. Тоді побіг до Бена Роджерса, але той пішов вудити рибу. Випадково йому зустрівся Гек Фінн, Кривава Рука. Гек теж міг стати гарним напарником, отож Том відвів його в тихе місце, де ніхто не міг підслухати, й довірив приятелеві свій план. Гек був не проти. Гек завжди був не проти взяти участь у будь-якій розвазі, аби тільки вона була цікавою й не потребувала капіталу, бо хоча й кажуть, що час — це гроші, часу, на відміну від грошей, Гек мав скільки завгодно. — Де ж ми будемо копати? — запитав Гек.

— Та де завгодно.

— А що, скарби заховані всюди?

— Та ні, якраз не всюди. Скарби можуть бути закопані в якомусь потаємному місці — коли на острові, коли в гнилій скрині під засохлим деревом, там, куди тінь від сучка падає опівночі, — а найчастіше під підлогою в старих будинках, де водиться нечисть.

— А хто їх закопує?

— Розбійники, звісно. А хто ж, по-твоєму? Вчителі недільної школи?

— А мені звідки знати? Якби скарб був мій, я б його не закопував, а тратив би грошенята та жив собі, як заманеться.

— І я теж. От тільки розбійники роблять саме так. Завжди закопають скарб і залишать його.

— Чого ж вони потім за ним не приходять?

— Ну, спочатку їм не до того, а потім забувають прикмети або помирають. Ось він і лежить довго-довго, іржавіє… А тоді хтось знаходить старий пожовклий папірець, де написано всі прикмети, й треба цей папірець розшифровувати цілий тиждень, бо в ньому лише закарлючки та ієрогліфи.

— Ієро… що?

— Ієрогліфи — такі малюночки і значки, які, на перший погляд, нібито нічого не означають.

— А в тебе є такий папірець, Томе?

— Нема.

— То як ти знайдеш прикмети?

— А нащо мені прикмети! Скарб завжди закопано під старим будинком, де водиться нечиста сила, або на острові, або під сухим деревом, із якого стирчить один сучок. Ми вже якось копали на острові Джексона, можна ще спробувати; а є ще старий будинок за рікою, і сухих дерев там скільки завгодно.

— І під кожним деревом скарб?

— Ну, що ти! Звісно, що ні.

— А як же ти дізнаєшся, під яким копати?

— Під усіма по черзі спробую!

— То так все літо можна копати!

— Ну й нехай! Зате уяви, як ми знайдемо мідний казанок із сотнею доларів, увесь поіржавілий, або трухляву скриню, набиту діамантами. Як тобі таке?

У Гека загорілися очі.

— Здорово! Краще й бути не може. Тільки нащо мені діаманти? Мені б оце сотню доларів, а без діамантів я обійдуся.

— Та добре. Тільки ти не думай, діамантами теж не треба розкидатися. Є такі, яким ціна двадцять доларів, а дешевших, ніж долар за штуку, взагалі не буває.

— Та ну! Невже правда?

— Це тобі кожен скаже. Хіба ти ніколи не бачив діамантів, Геку?

— Щось не пригадую.

— Королі мають цілі гори діамантів.

— Та я й знайомих королів теж не маю.

— Це