Марк Твен - Пригоди Тома Сойєра

— Ви були дуже добрі до мене, хлоп’ята, — найдобріші в місті. І я цього не забуду, ні. Скільки разів я казав сам собі: «Усім дітлахам я, траплялося, лагодив повітряних зміїв та інші різні цяцьки, показував, де краще рибалити і приятелював із ними, а тепер усі вони покинули старого Мефа в біді, тільки Гек не покинув, і Том не покинув. Вони мене не забули, — кажу я собі, — і я їх теж не забуду». Так, хлоп’ята, наламав я дров, п’яний був тоді, у голові шуміло, — а як інакше це поясниш? А тепер мене за це повісять… І правильно… правильно! Може, воно й на краще, я думаю, тобто, я сподіваюсь. Ну, та нащо всі ці слова! Не хочу вас засмучувати — ви ж зі мною дружили. Одне я хочу сказати вам, хлоп’ята: не пийте, хлоп’ята, ніколи цього проклятого вина, щоб не потрапити за ґрати… Відійдіть-но трохи далі — ось так; як приємно бачити дружні обличчя, коли людина встряла в таку халепу, — адже до мене ніхто, крім вас, не ходить. Добрі дружні обличчя… Залізьте один одному на плечі, щоб я міг до вас доторкнутися… Ось так. А тепер потисніть мені руку — ваші ж пролізуть крізь ґрати, а моя ні, надто велика. Маленькі руки й слабкі, а все ж багато допомогли Мефу Поттеру і ще більше зробили б, якби лише могли.

Том повернувся додому дуже сумний і бачив тієї ночі страшні сни. Наступного дня й день потому він весь час крутився біля будинку суду; його нестримно тягнуло зайти до залу, але він змушував себе лишитись на вулиці. Гек відчував те саме. При цьому вони старанно уникали один одного. Час від часу обидва йшли кудись подалі від будинку, але якась зловісна сила притягувала їх назад. Коли хтось виходив із залу суду, Том прислухався до кожного слова, але новини щоразу були погані — петля все тісніше затягувалась навколо шиї бідолашного Поттера. До кінця другого дня слухань все містечко тільки й говорило про те, що індіанець Джо твердо стоїть на своєму і вирок, який винесуть присяжні, не викликає сумніву.

Того вечора Том повернувся додому дуже пізно; він заліз у вікно й шмигнув у постіль. Він був дуже схвильований і довго не міг заснути.

Наступного дня з самого ранку все місто зібралося біля будівлі суду. Зал був набитий людьми, що й не ступити. Чекати довелося досить довго. Нарешті один за одним увійшли присяжні й зайняли свої місця; незабаром завели блідого, зляканого, змученого Поттера в кайданах і посадили так, щоб усі цікаві могли дивитись на нього. Індіанця Джо, незворушного, як завжди, також було видно звідусіль. Знову запанувала тиша, потім з’явився суддя, і шериф оголосив, що засідання починається. Як завжди, члени суду почали перешіптуватися поміж собою та перебирати якісь папери. Цей шепіт і непотрібна метушня створювали врочисту атмосферу тривожного очікування.

Викликали свідка, який підтвердив, що того дня, коли сталося вбивство, він бачив, як Меф Поттер умивався біля струмка і одразу ж утік. Прокурор поставив ще кілька запитань, а тоді сказав захиснику:

— Тепер ваша черга, можете допитати свідка.

Звинувачений підняв очі, але знову опустив їх, коли його захисник сказав:

— У мене немає запитань до свідка.

Наступний свідок розказав, що він знайшов ніж біля тіла вбитого.

Прокурор знову звернувся до захисника:

— Можете допитати свідка.

І захисник Поттера знову відповів:

— У мене немає до нього запитань.

Третій свідок під присягою сказав, що не раз бачив цей ніж у Поттера.

І знову прокурор запропонував захисникові допитати свідка, але той, як і до цього, відмовився від допиту.

На обличчях публіки виразно проступила досада. Який дивний адвокат! Невже він не докладе жодних зусиль, щоб урятувати життя свого підзахисного?

Кілька свідків розповіли, що Поттер, коли його привели на місце події, був дуже збентежений. З його поведінки було видно, що саме він вчинив злочин. Цих свідків адвокат також відпустив без перехресного допиту.

Жодна найменша подробиця сумних подій, що сталися того пам’ятного ранку на цвинтарі, не лишилася поза увагою свідків, однак захисник Мефа Поттера навіть і не спробував допитати хоча б одного з них. Публіка була обурена і так голосно висловлювала своє невдоволення, що суддя змушений був зробити зауваження. Після цього прокурор сказав:

— На основі свідчень, які були отримані під присягою й не викликають сумнівів, нами встановлено, що цей страхітливий злочин, безумовно, був скоєний нещасним, який сидить на лаві підсудних. Ми вважаємо звинувачення доведеним.

Стогін вирвався у бідолахи Поттера — він затулив обличчя руками і почав повільно розхитуватися вперед-назад. В залі запала гнітюча тиша. Навіть чоловіки були розчулені, а жінки плакали від жалю. Тоді захисник підвівся зі свого місця й промовив:

— Ваша честь, на початку засідання ми збиралися довести, що наш підзахисний скоїв цей жахливий злочин несвідомо, перебуваючи в нетверезому стані. Тепер ми змінили свою думку й не будемо просити присяжних, щоб вони виявили поблажливість, — і він звернувся до судового пристава: — Викличте Томаса Сойєра!

Усі присутні, в тому числі й сам Поттер, були безмежно здивовані. Всі погляди з цікавістю звернулись до Тома, який підійшов до столу суддів. Вигляд у нього був розгублений, бо він помирав він страху. Його привели до присяги.

— Томасе Сойєр, де ви були в ніч на сімнадцяте червня, близько опівночі?

Том поглянув на кам’яне обличчя індіанця Джо, і в нього наче язик відсох. Публіка зачаїла подих і вся перетворилася на слух. Спочатку Том не міг вимовити жодного слова, але потім зібрався з силами і промовив так тихо, що перші ряди в залі ледве могли його почути:

— На цвинтарі…

— Голосніше, будь ласка! Не бійтесь. Отже, ви були…

— На цвинтарі.

Презирлива посмішка ковзнула по обличчю індіанця Джо.

— Ви були неподалік від могили Вільямса?

— Так, сер.

— Будь ласка, говоріть голосніше. Як близько від могили ви були?

— Майже так, як зараз від вас.

— Ви десь ховалися чи ні?

— Так, я ховався.

— Де?

— За в’язами, біля могили. Індіанець Джо ледь помітно здригнувся.

— З вами хтось був?

— Так, сер. Я ходив туди з…

— Досить, заждіть трохи. Зараз не потрібно називати вашого товариша. Ми викличемо його, коли буде потреба. Ви принесли щось із собою?

Том вагався, вигляд у нього був спантеличений.

— Говоріть, мій хлопчику, не соромтесь. Істина завжди в пошані. Що ви з собою принесли?

— Тільки… дохлу кішку.

У залі хвилею прокотився сміх, але