Володимир Павлович Бєляєв - Стара фортеця

Цілісіньку ніч аж до ранку на селі стояла небувала тиша. Німці пішли з Нагорян у невідомому напрямі, і багатьом здавалося, що все минулося щасливо.

Але вранці, тільки-но розвиднілося, до Нагорян на відгодованих конях в'їхав ескадрон німецьких драгунів. Драгуни тихо проїхали головною вулицею й зупинилися біля церкви, де серед майдану чорніло ковальське горно.

Не встигли драгуни спішитися, як жителі стали розбігатися з села. Та було вже пізно: німецька піхота оточила На горяни з усіх боків.

Знову пригнали селян до церкви, але цього разу вже без коней. Чоловіків вишикували окремо в два ряди. Німецький фельдшер, лейтенант в окулярах і солдати повільно походжали між рядами, пізнаючи серед вишикуваних по ранжиру тих, хто розправлявся з ними вчора.

Відібрали двадцять п'ять душ, зв'язали їм руки й розстріляли їх тут-таки, перед очима в усіх, під кам'яною стіною сільської церкви.

Довго стояв над церковним майданом страшний лемент. Це, зриваючи з себе барвисті хустки, голосили жінки вбитих, плакали їхні діти, ридали родичі. Вони поривалися до вбитих, та марно: німецькі драгуни до самої церкви нікого по підпускали. Прокопа Декалюка серед розстріляних не було. Він зник із села одразу ж після сутички з німцями, й довго про нього не було ніяких звісток.

Солдати вартували біля вбитих до пізньої ночі. А коли над принишклим селом зійшов повновидий місяць, вони повантажили трупи на свої обозні двоколки, відвезли через гроблю на правий берег річки й там закопали.

І тільки коли прийшли червоні, нагорянці поховали своїх односельчан як годиться — тут, ось у цій братській могилі.

Високий її насип ще свіжий і не поріс травою, на дубовому хресті зверху донизу розпеченим гвіздком видряпаний напис:

Тут спочивають

двадцять п'ять селян-незаможників,

які загинули від руки проклятих ворогів України —

німецьких окупантів

Ми йшли в глиб кладовища. Нас наздоганяли сільські хлопці. Майже всі вони були в саморобних брилях, у домотканих полотняних сорочках, у таких же грубих штанях. Босі, засмаглі, вони стрибали по могилах і на ходу спритно з свистом збивали довгими батогами цілі гілки вовчих ягід, глоду та калини. Деякі захопили з собою туго сплетені нагаї.

Ми підійшли до братської могили вже цілою армією. Нас було душ із двадцять.

— Хлопці, слухайте-но, — сказав Оська. — Бачили, по селу пройшли петлюрівські паничі? З прапором. Вони зараз відпочивають під Мідною горою. Давайте відлупцюємо їх як слід!

— Та відлупцювати можна, а от якщо вони здачі дадуть? їх же сила! — почухав потилицю низенький смуглявий хлопчина в подертому брилі. Навколо руки він обмотав товстий, сплетений з білих шматочків сиром'ятної шкіри, нагай.

Оська хитро посміхнувся.

— «Сила!» — передражнив він. — Сила! А в тебе вже вуха трясуться? Не бійся, ми поробимо бомби та з бомбами на них! Ану, хто що приніс — показуйте!

Хлопці повикладали з кишень старі пробки, запорошені горілчані пляшки з кольоровими етикетками, біле вапно. Вапна принесли багато — воно є в першій-ліпшій українській хаті.

Оська походжав серед хлопців, наче на базарі. Ті показували свої припаси, а Оська перебирав їх, інколи хмурився.

— У кого погашено вапно — сипте просто в пляшки, — скомандував він.

— А в мене гашене. — Вийшов уперед худорлявий хлопець і показав Осьці цілий мішечок товченого вапна.

— Викинь, — суворо наказав Оська. — Гашене нам не потрібне. Глядіть, хлопці, тільки негашеним засипайте, і щоб пляшки сухі були. Зрозуміло?

— А коли павутиння в пляшці? — спитав хтось.

— Насипай. Тільки б не вода, а то враз розірве, — пояснив Оська.

Посідавши на могилах, хлопці мовчки стали засипати вапном брудні пляшки. Вапно сипалося на коліна, в траву. Поспішаючи, хлопці протикали великі грудки хто паличкою, хто рукояткою рогатки, а хто й просто пальцями.

У нас було тільки шило — у моєму складаному ножику. Ми по черзі просвердлили цим шилом дірочки в заткнутих корках. Оська пороздавав нам наспіх вистругані, схожі на зубочистки, гусячі пера, і ми попросували їх у корки.

— Слухай, Осько, а корок же випре, — нерішуче сказав Маремуха.

— А ми зараз їх дротом поприкручуємо, — заспокоїв Маремуху Оська й гукнув синові Прокопа Декалюка — низенькому смаглявому хлопцеві в подертому брилі: — Михасю! Збігай-но на той край кладовища, знаєш, там над

Могилою попа Симашкевича жерстяний вінок висить. Наскуби з нього дроту. Або ні… тягни-но сюди увесь вінок!

Хвилини через дві Михась Декалюк повернувся, тягнучи по зелених могилах важкий, з посрібленим листям, пінок. Кожний листочок був примотаний до залізного обруча пінка тонким і м'яким дротом.

Одразу ж усією компанією ми заходилися потрошити ціпок. Срібне листя тремтіло під нашими швидкими пальцями й одне по одному падало в густу траву.

Минуло кілька хвилин, і од вінка залишився тільки голий, обідраний обід, а листя, що прикрашало його раніше, валялося навколо на могилах.

Оська показав нам, як вправніше й міцніше закріпити корки, і ми примотали кожен корок дротом до шийки пляшки.

Нарешті, коли всі приготування були закінчені, Оська скомандував:

— Ану, швидше!

До бойскаутів ми підбираємося з правого берега річки густим чагарником, що ховає нас від чужого ока. Оська підрядив уперед на розвідку двох хлопців. Тільки-но ми підійшли до повороту річки, розвідники замахали нам руками.

Перед нами, на тому березі, відкрився скаутський табір.

На великому лужку, біля зламаного дуба, бойскаути понапинали зелені брезентові намети. Між наметами розкладені багаття. Яскраво горить зібраний у лісі торішній хмиз. Дим густо клубиться над багаттям, підкурюючи попідвішувані над вогнем австрійські казанки. В них вариться смачний куліш з пшона, сала й картоплі.

Увесь лужок освітлений сонцем. А наш берег уже в затінку. Ми поховалися під кущами біля броду; нас зовсім не видно, хоч ми перебуваємо дуже близько від скаутського табору.

Пообідавши, скаути зібралися біля кошового прапора. Згорнутий на древку, він устромлений в землю поблизу зламаного дуба. Навколо прапора, з дерев'яним посохом на плечі, повільно походжає Кулібаба. З кущів, що починаються одразу ж за зламаним дубом, вийшов Марко Гржибовський. Він пояснив щось скаутам, і ми побачили, як велика їх група, — найвищі на зріст, — пішли за Гржибовським. Інші чогось чекають.

«Мабуть, скаути затівають гру в «сищика і злодія», — вирішив я й зрадів, що Гржибовський пішов з табору, захопивши з собою маузер. Його скаути із своїми посохами та кинджалами не такі страшні. Та що як вони, скаути-злодії, надумають заховатися в Лисячих печерах?

— Хлопці, слухайте, — тихо підкликав нас Оська.

Ми підповзли до нього впритул.

— Ось він і ти, Федько, — сказав Оська, показуючи пальцем на двох сільських хлопців, — візьміть закупорені