Роджер Желязни - Принц Хаосу

— О, ми, ймовірно, наткнемося на кого-небудь з них? — Запитав я у неї.

— Це воїни зі Дворів, в демонічної формі, що викрали Корал, — сказала вона. — Вони там, попереду. Здається, вони направляються до башти.

— Наскільки попереду?

— Важко сказати — ми зрізаємо кут через Відображення, — відповіла вона.

Слід з чорною травою — омертвляв всі дерева і чагарники, що так рясно нависали над ним, — вився тепер по горбистій місцевості; та я зауважив, що кожен раз, коли я відриваю ногу, відбиток моєї ступні здається теплішим і яскравішим. Практично непомітна в околицях Кашера яскравість відбитків зросла — знак того, наскільки далеко ми зайшли в царство Логруса.

Трохи згодом, після наступного повороту стежки, я почув іржання звідкись справа.

— Вибачте, — сказав я. — Пошта доставлена, — зійшов зі стежки і увійшов в гай дерев з овальним листям.

Пирхання і тупіт долинали спереду, і я слідував за звуками по тінистих доріжках.

— Почекай! — Крикнув Люк. — Нам не можна розділятися.

Але ліс був приголомшливо густий, і зовсім не так легко було проїхати по ньому верхи, так що я заволав:

— Не турбуйтеся!

І пірнув всередину…

І він був там.

Повністю осідланий і загнузданий, поводи заплутані в густому листі, він лаявся кінською мовою, киваючи головою з боку в бік, спушуючи землю копитами. Я зупинився, милуючись ним.

Може здатися, що з великим задоволенням я б натягнув пару «Адідас» і підтюпцем побіг через Відображення, ніж вилізати на спину звірюки, напівзвихнутої від змін, що діються навколо. Або покрутив би педалі. Або пострибав б на ціпку «пого».

Але таке враження оманливе. Не те щоб я не вмів управлятися з подібними тварюками — наїзник я непоганий. Просто ніколи особливо не відчував до них особливої тяги. Зізнаюся, я ніколи не мав справи ні з одним з тих чудесних коней, таких, як джуліановський Моргенштерн, татова Зірка або Глемденнінг Бенедикта, які перевершували смертних коней в тривалості життя, силі та витривалості, як жителі Амбера — мешканців більшості Відображень.

Я роззирнувся, але не зміг виявити вбитого вершника…

— Мерлін! — Почув я поклик Люка, але об'єкт моєї уваги був уже близько, зовсім під рукою. Я повільно наблизився, не бажаючи хвилювати коня ще більше.

— У тебе все в порядку?

Я розпорядився просто подати коня. Щоб не відстати від моїх компаньйонів, придався б будь-який старий пожирач сіна. Але я виявив, що роздивляюся з біса красиву тварину — чорно-помаранчеву, смугасту, немов тигр. У цьому він нагадував Глемденнінга з його червоно-чорною смугастістю. І при цьому я зовсім не знав, звідки родом кінь Бенедикта. Але був радий, що його батьківщина залишиться загадкою.

Я повільно наближався.

— Мерль! Щось не так?

Я не хотів кричати у відповідь і лякати бідного звіра. Я ніжно поклав долоню йому на загривок.

— О'кей, — сказав я. — Ти мені подобаєшся. Я відчеплю тебе, і ми будемо друзями, вірно?

Я провозився, розплутуючи поводи і масажуючи йому шию і холку. Коли він звільнився, то не відсахнувся, але ніби як почав вивчати мене.

— Ходімо, — сказав я, підбираючи поводи, — сюди.

Розмовляючи з конем, я провів його тим же шляхом, яким прийшов. І раптом зміркував, що кінь мені й справді подобається. Тут я напоровся на Люка з клинком у руках.

— Бог ти мій! — Сказав він. — Не дивно, що тобі знадобилося стільки часу! Ти зробив привал, щоб розфарбувати його!

— Подобається, а?

— Якщо захочеш позбутися від нього, я призначу найвищу ціну.

— Не думаю, що я захочу його позбутися, — сказав я.

— Як його звати?

— Тигр, — сказав я не замислюючись.

Ми попрямували назад до стежки, де навіть Далт втупився на мого коня з чимось схожим на задоволення. Найда простягнула руку і погладила чорно-помаранчеву гриву.

— Тепер у нас з'явилася можливість встигнути вчасно, — сказала вона, — якщо поспішимо.

Я сів верхи і вивів Тигра на стежку. Я чекав від нього будь-яких гидот, так як по батьківських розповідях пам'ятав, що стежка лякає тварин. Але Тигра начебто стежка не турбувала, і я полегшено перевів подих.

— Вчасно для чого? — Запитав я, коли ми встановили порядок прямування: Люк на чолі, Далт позаду нього і праворуч, Найда зліва від стежки, в тилу, я праворуч від неї і трохи ззаду.

— Точно сказати не можу, — сказала вона, — тому що Корал як і раніше в дурмані. Тим не менше, я знаю, що більше її нікуди не везуть; тому в мене таке враження, що її викрадачі знайшли притулок в вежі, біля підніжжя якої слід стає набагато ширшим.

— Хм, — сказав я. — Тобі не траплялося фіксувати швидкість зміни ширини на одиницю відстані, пройденого по стежці, ні?

— Я вивчала гуманітарні науки, — сказала вона, посміхаючись. — Не пам'ятаєш?

Потім вона раптом повернула голову, глянула в напрямі Люка. Той їхав, випереджаючи нас на корпус, погляд спрямований вперед… хоча миттю раніше він дивився назад.

— Будь ти проклятий! — Сказала Найда тихо. — Зустріч з вами обома змусила мене згадати про школу. Я і говорити почала так само…

— По-англійськи, — сказав я.

— Я що, сказала це по-англійськи?

— Так.

— От лайно! Скажи мені, якщо зловиш на цьому, обіцяєш?

— Звичайно, — сказав я. — Але, значить, ти насолоджувалася тим життям, незважаючи на те, що ця робота була накладена на тебе закляттям Дари. І ти, ймовірно, єдина ті'га з науковим ступенем Берклі.

— Так, я насолоджувалася… заплутавшись понад міру, хто з вас хто. Це були найщасливіші дні в моєму житті, — з тобою і Люком, там, в школі. Роками я намагалася дізнатися імена ваших матерів, щоб знати, кого ж мені захищати. Однак ви обидва так хвацько ухилялися.

— Гадаю, це сидить у генах, — Зауважив я. — Я насолоджувався в твоїй компанії, коли ти була Вінтою Бейль… ціную і твій захист.

— Я страждала, — сказала Найда, — коли Люк почав щорічні посягання на твоє життя. Якщо б він був сином Дари, якого я була зобов'язана захищати, то це не повинно було мати значення. Але мало. Я занадто любила вас обох. Все, що я знала, це те, що ви обидва — крові Амбера. Я не хотіла, щоб було завдано шкоди жодному з вас. Гірше всього стало, коли ти зник, а я була впевнена, що Люк заманив тебе в гори Нью-Мексико, щоб убити. До того часу я дуже сильно підозрювала, що ти — той, кому потрібний захист, але впевненості не було. Я була закохана в Люка, я влізла в тіло Дена Мартінеса, і я тягала пістолет. Я йшла за вами всюди, де могла, знаючи, що якщо Люк спробує нашкодити тобі, узи,