Брем Стокер - Граф Дракула

Наступного дня, при денному світлі, ми побачили, наскільки втратила сили наша бідолашна Люсі. Вона ледве повертала голову, і та мізерна кількість їжі, яку вона була в змозі прийняти, аніскільки не допомогла їй. Часом вона тремтіла, і обоє ми, Ван Хелзінк і я, помітили, яка велика зміна спостерігалася в ній, коли вона спала, порівняно з її самопочуттям після сну. Уві сні вона виглядала сильнішою, хоча блідішою, і дихання було рівніше; у відкритому роті видно було бліді безкровні ясна, причому зуби здавалися дещо довшими й гострішими, ніж звичайно; коли ж вона не спала, то м'який погляд її очей змінював вираз обличчя: вона знову ставала схожою на себе, хоча дуже змінилася від виснаження, і здавалося, що вона зараз помре. Увечері вона запитала про Артура, і ми викликали його телеграмою. Квінсі поїхав на вокзал зустрічати його.

Артур приїхав близько шостої години вечора; коли він побачив її, то його охопило відчуття розчулення, і ніхто з нас не міг вимовити ні слова. Протягом дня напади сонливості почастішали, тому можливості розмовляти з нею майже не було. Все-таки присутність Артура подіяла на неї збудливо: вона трохи посміялася і розмовляла з ним веселіше, ніж з нами до його приїзду. Він сам теж трохи підбадьорився. Тепер близько першої ночі, він і Ван Хелзінк все ще сидять біля неї. За чверть години я повинен їх змінити. Я зараз записую все це на фонограф Люсі. До шостої години вони зможуть відпочити. Я боюся, що завтра — кінець нашим турботам, оскільки потрясіння було дуже сильне — бідне дитя не може витримати. Хай допоможе всім нам Бог!

Лист Міни Харкер до Люсі Вестенр

(не розпечатане нею)

7 вересня.

Моя люба Люсі!

Здається, ціле століття я нічого не чула про тебе або, точніше, нічого тобі не писала. Я знаю, що ти пробачиш мені мій гріх, коли прочитаєш весь мій запас новин. Мій чоловік благополучно повернувся; коли ми приїхали в Ексетер, на нас уже чекала коляска; в ній сидів містер Хаукінс, який нас зустрічав, незважаючи на те, що знову хворіє на подагру. Він повіз нас до себе, де нам були приготовані зручні й затишні кімнати, і ми всі разом пообідали. Після обіду містер Хаукінс сказав:

— Мої дорогі, п'ю за ваше здоров'я і благополуччя і бажаю вам обом безмежного щастя. У мене нікого немає на світі, і я вирішив усе залишити вам.

Люба Люсі, я плакала, коли Джонатан і цей старий потискали один одному руки. Це був дуже, дуже щасливий вечір для нас.

Отже, ми тепер влаштувалися в цьому чудовому старому будинку. Я страшенно заклопотана облаштуванням квартири і господарством. Джонатан і містер Хаукінс заклопотані цілими днями, оскільки, взявши Джонатана в компаньйони, м-р Хаукінс хоче посвятити його у всі справи своїх клієнтів.

Як почувається твоя мила матінка? Хотілося б мені приїхати до вас у місто і побачити вас, дорогі мої, але я не смію, бо у мене дуже багато справ; а Джонатан потребує постійного! догляду. Він уже починає видужувати, але все-таки заслабий після своєї тривалої хвороби.

Зараз я розповіла тобі всі свої новини, тож послухаю твої. Коли твоє весілля? Де і хто буде вас вінчати, і що ти одягнеш, і це буде урочисте чи скромне весілля? Розкажи мені про все, люба, бо немає нічого, що не цікавило б мене і не було б мені дороге.

Джонатан шле тобі вітання. Прощавай, моя люба, хай благословить тебе Бог.

Твоя Міна Харкер.

Звіт Патріка Хеннесі Д. М.,

MRCSLK, QCPI і т. д.,

Джонові Сьюарду, Д. М.

20 вересня.

Шановний сер, згідно з вашим бажанням додаю при цьому звіт про всі справи, доручені мені… Що стосується пацієнта Ренфілда, то про нього є багато інформації. У нього був новий напад, який міг дуже погано кінчитися, але який, на щастя, не мав жодних наслідків. Учора після обіду двоколісний візок підвіз до порожнього будинку, який межує з нашим, двох панів; до того самого будинку, куди, пам'ятаєте, двічі втікав пацієнт. Ці пани зупинилися біля наших воріт, щоб запитати, як їм туди пройти; вони, очевидно, іноземці. Я стояв біля вікна кабінету, палив після обіду і бачив, як один із них наближався до будинку. Коли він проходив повз вікна Ренфілда, пацієнт почав лаяти його і називати всіма поганими словами, які знав. Пан же, на перший погляд, порядна людина, обмежився тим, що відповів йому: «Перестань, ти, грубий жебрак». Потім наш пацієнт почав звинувачувати його в тому, що він його обкрадає і хотів його вбити, і сказав, що він йому перешкодить, якщо тільки той знову надумає зробити це. Я відчинив вікно і зробив панові знак, щоб він не звертав уваги на слова хворого — він обмежився тим, що озирнувся навколо, неначе прагнучи зрозуміти, куди він потрапив, і сказав: «Боронь Боже звертати увагу на те, що мені кричать із нещасної божевільні. Мені дуже шкода вас і керівника, яким доводиться жити в одному будинку з такою дикою твариною, як цей суб'єкт». Потім він дуже люб'язно запитав мене, як йому пройти до порожнього і будинку, і я показав хвіртку; він пішов, а вслід йому сипалися загрози, прокляття і лайка Ренфілда. Я пішов до нього, щоб дізнатися причину його злості, оскільки він завжди поводився пристойно і нічого подібного з ним не траплялося, коли в нього не було нападу буйства. На мій великий подив, я застав його абсолютно спокійним і навіть веселим. Я хотів навести його на розмову про цей інцидент, але він покірно почав розпитувати мене, що я цим хотів сказати, і примусив мене повірити тому, що він тут ні при чому. І все-таки, на превеликий жаль, це було ніщо інше, як хитрість, бо не минуло й півгодини, як я знову почув про нього. Цього разу він знову розбив вікно в своїй кімнаті і, вискочивши з нього, мчав дорожкою.

Я крикнув сторожу, щоб він пішов за мною, а сам побіг за Ренфілдом, оскільки боявся якого-небудь нещастя. Мої побоювання виправдалися: біля візка з великими дерев'яними ящиками, який вже проїздив раніше, стояло декілька чоловіків із багровими обличчями і витирали спітнілі від важкої роботи лоби; перш ніж я встиг підійти, наш пацієнт кинувся до них, зіштовхнув одного з них з візка і цочав товкти його головою об землю. Якби я не нагодився вчасно, то Ренфілд