Роберто Сав'яно - Ґоморра

пригадалися жести Вінченцо Ді Лауро в судовій кімнаті: отой дивний жест, яким він питав батька про обручку. Дивний, бо чому він питав саме про обручку після довгих років розлуки? Обручка — anello — в неаполітанській говірці перетворюється на anello. Значить, то був натяк на Аньєлло Ла Моніка, патріарха сім’ї, а також на обручальний перстень, який символізує віру або вірність. Таким чином, заарештованому босу сповістили ім’я родини, яка його зрадила. Родини, винуватої в його арешті. Прізвище чоловіка, який «розколовся», заговорив.

Роками родину Ла Моніка називали в районі anielli, так само, як членів родини Джонта із Toppe-Аннунціати називали valentini за ім’ям боса Валентіно Джонта. Згідно з заявами «розкаяних» каморристів Антоніо Руокко та Луїджі Джуліано, Аньєлло Ла Моніку колись знищив не хто інший, як його ж хрещений син — Паоло Ді Лауро. Так, усі люди Ла Моніки знаходяться в лавах клану Ді Лауро. Можливо, це жорстоке вбивство і стало покаранням, посланням значно виразнішим та дохідливішим, аніж просто автоматна черга. Помстою за смерть, що сталася. Пам’яттю, яка тримається на чутках, припущеннях та підозрах, яка спричиняється до сенсаційних арештів та понівечених тіл. Але ці чутки та припущення ніколи не набувають форми істини, яку вперто намагаються розшифрувати, наче ієрогліф двадцять років тому, а помста, як відомо, є стравою, яку найкраще подавати холодною. Ця смерть була спільною пам’яттю кланів Секондільяно, які згодом піднялися до владних вершин, спільною пам’яттю того ж району, де вони намагалися розшифрувати ієрогліф, котрий краще залишити нерозшифрованим.

Секондільяно повернувся до свого звичного економічного ритму. Всі керівники «іспанців» та клану Ді Лауро — за ґратами. Почали з’являтися нові районні капо, нові хлопці-менеджери стали робити свої перші кроки сходинками ієрархічної драбини. Через кілька місяців слово «війна» вийшло з ужитку і змінилося на слово «В’єтнам».

— Отой тип… він був у В’єтнамі. Тож краще б йому не висовуватися.

— Після В’єтнаму тут усі перелякані…

— В’єтнам скінчився чи ні?

Це — фрагменти розмов новобранців клану по мобільних телефонах. Перехоплення цих розмов спричинилося до того, що восьмого лютого 2006 року заарештували Сальваторе Ді Лауро, вісімнадцятирічного сина боса, який командував невеличкою армією неповнолітніх торговців наркотиками. «Іспанці» програли битву, але, здається, все ж таки досягли своєї мети: стали автономними й утворили власний картель, яким заправляли дітлахи. Карабінери перехопили смс-повідомлення, котре послала одна дівчина молодому наркокапо, якого раніш заарештували під час конфлікту і який взявся за наркоторгівлю відразу ж після свого виходу з тюрми: «Нехай щастить тобі в роботі та в поверненні до району. Я така рада, що ти переміг! Поздоровляю!»

То була збройна перемога, а поздоровляли хлопця з тим, що він воював на «правильному» боці. Члени сім’ї Ді Лауро — у в’язниці, але вони врятували свої шкури і свій родинний бізнес.

Після переговорів між кланами та арештів усе несподівано вгамувалося. Я блукав уже якимось іншим Секондільяно — виснаженим, розтоптаним, сфотографованим, знятим на відео, зневаженим багатьма людьми, Секондільяно, якому все це обридло. Я зупинився перед фресками Феліче Піньяторе з їхніми сонячними обличчями та кумедними фігурами. Фресками, що надавали бетонним стінам світлості та несподіваної краси. Раптом небо вибухнуло феєрверком, і довкола залунав надокучливий тріск. Групи телевізійників, що якраз займалися демонтажем свого знімального устаткування, чимдуж кинулися подивитися, що ж там відбувається. То був би безцінний матеріал для їхнього завершального репортажу: святкування, що охопило аж два багатоквартирних будинки. Вони увімкнули свої мікрофони та освітлення і зателефонували випускаючим редакторам, щоб анонсувати спеціальний репортаж про «іспанців», що святкували арешт Паоло Ді Лауро. Я теж підійшов подивитися, і якийсь хлопчина, улещений моїм запитанням, сказав: «Це — на честь Пеппіно, він щойно вийшов із коми». Минулого року Пеппіно їхав на роботу, коли його триколісну вантажну «веспу» занесло, і вона перекинулася. Неаполітанські дороги — водорозчинні: після двогодинного дощу вулканічна порода, якою вимощені шляхи, починає спливати, а гудрон розчиняється, наче його змішали з сіллю. В результаті моторолер, що впав у глибокий кювет, довелося витягати трактором. Пеппіно отримав важку травму черепа. Рік пролежавши в комі, він одужав, і кілька місяців по тому його виписали з лікарні. Район святкував його повернення додому. Перший залп феєрверка бахнув тоді, коли Пеппіно вибирався з авто і сідав в інвалідний візок. Діти сфотографувалися біля нього в той момент, коли вони ніжно гладили його поголену голову. Мати Пеппіно захищала його від надмірних обіймів та поцілунків, бо вони несли в собі потенційну загрозу, оскільки її син був іще заслабкий. Кореспонденти знову зателефонували до свого начальства і скасували репортаж; вони сподівалися зняти на відео серенаду під акомпанемент стрілецької зброї, а виявилося, що то всього-на-всього свято на честь хлопця, який вийшов із коми. Репортери рушили до своїх готельних номерів, я ж пішов до помешкання Пеппіно, почуваючись як щасливий втікач від армійського призову на вечірці, котра була надто вже веселою, щоб її проігнорувати. Всеньку ніч я пив за здоров’я Пеппіно разом із його сусідами; потім свято вихлюпнулося на сходи та сходові майданчики; двері квартир широко порозчинялися, відкриваючи очам столи, що ломилися від наїдків та напоїв, неважливо, чиї домівки то були. П’яний як чіп, я ще й попрацював кур’єром на своїй «веслі», підвозячи пляшки червоного вина та кока-коли від цілодобового бару до помешкання Пеппіно. Тієї ночі Секондільяно був тихий та виснажений, без шухерів та вартових. Від цієї тиші хотілося спати, точнісінько як після обіду на пляжі, коли лежиш, підклавши руки під голову, і ні про що не думаєш.

Жінки

Схоже, в мене в’ївся якийсь незрозумілий душок. Як отой запах, що просякає твою одіж, коли ти побуваєш в одному з місць, де готують смажену їжу. Коли ти виходиш на вулицю, то цей запах поступово стає менш відчутним, бо змішується з ядучими вихлопними газами автомобілів. Але все одно він нікуди не дівається. Ти можеш прийняти сто разів душ, як завгодно довго митися у ванні з ароматичними солями та пахучими шампунями, але все одно не зможеш його спекатися. І не тому, що цей запах — як, скажімо, піт ґвалтівника — проникнув у твою плоть, а тому, що ти розумієш: він уже проникнув усередину тебе. Наче його продукує якась залоза, котра досі знаходилася в сплячому стані, а тепер раптом почала виробляти свій секрет. І не стільки через страх, скільки через відчуття істинності. Наче щось у твоєму тілі спроможне визначити той момент, коли ти бачиш перед собою істину, вбираєш її всіма своїми чуттями, безпосередньо. Істину,