Роберто Сав'яно - Ґоморра

показником їхнього економічного та соціального успіху. Маючи в своєму розпорядженні розгалужену й продуману систему захисту, підозрілі та' одержимі страхом мусять планувати кожен свій крок, більшість часу проводячи в схованці, звідки вони регулюють та координують свої інтереси. Боси-втікачі перетворюються на заручників свого власного бізнесу. Якась жінка в залі суду розповідає один епізод, що трапився тоді, коли Ді Лауро переховувався. Вона трохи схожа на інститутського викладача; її волосся скоріше жовте, аніж біляве, а коріння — темне. Її голос хрипкий та сумний, і вона має вираз обличчя, який свідчить, що їй страшенно шкода боса через ті труднощі, які випали на його долю. Вона розповідає мені про той час, коли Паоло Ді Лауро ще переховувався в Секондільяно і навіть їздив по району, але тільки після ретельного планування. Він мав п’ять авто, всі — одного кольору, одної моделі та з однаковими номерами. Коли він мав кудись поїхати, то навіть їдучи один, все одно висилав усі п’ять авто. Всі п’ять мали супровід, і ніхто з його людей не знав, у якому з них знаходиться їхній бос. Коли кожне авто виїжджало з вілли, то позаду відразу ж рушав ескорт. Надійний спосіб уникнути зради, навіть якщо зрада полягала в майже непомітному жесті, який означав, що бос незабаром має виїхати. Моя співрозмовниця розповідала все це тоном глибокого співчуття до страждань немолодого самотнього чоловіка, який завжди мусив пам’ятати, що його кожної миті можуть убити. Після тарантели жестів та обіймів, після привітань та підморгувань, якими обмінювалися люди, що складають найжорстокішу владну структуру Неаполя, На куленепробивному склі, що відділяє боса від його підлеглих, залишаються всілякі позначки: відбитки рук, жирні плями та губна помада.

Менш ніж через добу після арешту боса неподалік Арцано помітили маленького хлопця. Він тремтів як осиковий лист, намагаючись викинути у сміттєвий бак якийсь клунок. Вимазаний в кров, хлопець аж скорчився від страху. Клунок — це труп. Скалічений і жахливо спотворений труп зі слідами тортур; важко навіть уявити, що над людиною можна було так позбиткуватися. Якби загиблий проковтнув протитанкову міну і та вибухнула у його шлунку, то все одно заподіяла б меншої шкоди. Виявилося, що це — труп Едоардо Ла Монікй, хоча риси його обличчя були спотворені до невпізнанності. Тільки губи залишилися більш-менш непошкодженими; решта ж обличчя перетворилася на криваве місиво. Його тіло зрешечене отворами і вкрите кіркою крові. Убивці зв’язали його і піддавали тортурам за допомогою загостреного кийка — повільно, не одну годину. Після кожного удару в тілі нещасного з’являлися нові отвори, кожен удар ламав кості; гвіздки на кийку вгрузали глибоко в тіло, а потім виривалися назад разом зі шматками плоті. Мучителі повідрізали йому вуха та язик, поперебивали зап’ястя, а очі викололи викруткою — і все це тоді, коли Едоардо Ла Моніка був ще живий та притомний. Потім вони прикінчили його, розтрощивши обличчя молотком, а на губах вирізали хреста. Труп мав потрапити до сміттєвого бака, а звідти — на звалище. Вважалося, що там його і знайдуть. Повідомлення, послане за допомогою понівеченої плоті, було чітке і зрозуміле кожному: ми відрізали вуха, якими ти почув, де ховається бос, поперебивали руки, якими ти взяв свої Іудині гроші, викололи очі, якими ти бачив, відрізали язика, яким ти говорив. Ми розбили тобі обличчя, яке ти втратив в очах Системи, зробивши свою чорну справу. Твої вуста запечатані хрестом, вони замовкли навіки, бо ти зрадив свою віру та довір’я. Сам Едоардо Ла Моніка мав «чисту» характеристику. Однак його прізвище важило дуже багато, бо воно означало, що загиблий належав до однієї з тих сімей, що перетворили Секондільяно на територію Каморри і золоту копальню для бізнесу. До сім’ї, з якою Паоло Ді Лауро зробив свої перші кроки. Вбивство Едоардо Ла Моніки схоже з убивством Джуліо Руджієро. Спершу піддавши тортурам, їх обох розшматували на клапті буквально через кілька годин після арешту боса. Їх по-звірячому побили, зідрали шкіру і четвертували. Вже давно не траплялося убивств з таким навмисним кривавим символізмом. Відтоді, як настав кінець царюванню Кутоло. Улюблений кілер Кутоло, Паскуале Барра на прізвисько Тварюка, прославився тим, що убив Франсіса Турателло у тюрмі, вирвавши голими руками серце своєї жертви і прокусивши його. Здавалося, ці ритуали давно відмерли, але конфлікт у Секондільяно знову їх оживив, перетворивши кожен жест, кожен дюйм шкіри та кожне слово на засіб комунікації під час бойових дій.

На прес-конференції карабінери-спецназівці заявили, іцо арешт Ді Лауро стався після того, як був упізнаний один із членів клану, чоловік, що купляв Ді Лауро його улюблену рибу реггопіа, один з різновидів ляща. Мабуть, ця історія була розрахована на те, щоб зруйнувати імідж Ді Лауро: могутній бос, під чиєю командою знаходяться сотні вартових, «спалився» через банальну зажерливість. Але ніхто в Секондільяно не купується на це. Ані на хвилину. Багато хто вважав, що вирахувати боса могла виключно SISDE, італійська внутрішня розвідка. Представники правоохоронних органів підтвердили, що SISDE дійсно долучилася до цієї справи, але її присутність в Секондільяно було надзвичайно важко помітити. З уривків розмов, почутих у місцевих барах, я склав щось віддалено схоже на гіпотезу, висунуту численними репортерами, а саме: SISDE почала регулярно платити декому в районі грубі гроші в обмін на інформацію або невтручання. Від чоловіків, що їли булочки і пили каву, можна було почути щось на кшталт: «Ну, якщо ти береш гроші від Джеймса Бонда…»

Останніми днями я двічі чув прихований або асоціативний натяк на агента 007. Ці натяки були надто несуттєвими та надто сміховинними, щоб звертати на них увагу, але водночас — надто вже анормальними і незвичними, щоб їх ігнорувати.

Напевне, стратегія таємної служби полягала в тому, щоб визначити і рекрутувати людей, офіційно відповідальних за стояння на шухері, змусити їх розставити всіх вартових у інших зонах таким чином, щоб вони були не в змозі підняти тривогу і дати босові можливість утекти. Родина Едоардо Ла Моніки відкидає будь-який можливий стосунок до арешту і твердить, що вбитий ніколи не був членом Системи, бо завжди боявся кланів та їхніх оборудок. Можливо, він розплатився своїм життям за якогось іншого члена родини, але хірургічно-жорстокі тортури призначалися саме йому, і навряд чи його понівечене тіло служило попередженням комусь іншому.

Одного дня я помітив невелику групу людей неподалік від того місця, де знайшли тіло Едоардо Ла Моніки. Один з хлопців показав на свій безіменний палець, торкнувся своєї голови, а потім беззвучно заворушив губами. Мені відразу ж