Богдан-Ігор Васильович Антонич - На другому березі

високорівня.

Вперед! Фосфоризують непрохідні багна,

земля видихує люльками квітів запах,

і фарбою цеглястою малює янгол

новий потопу план на зорях, мов на мапах.

Я жив тут. В неоліті… може, ще давніше…

Мої малюнки буйволів замазав місяць.

І фосфор ночі, й оливо землі гнітуче,

що серцеві тяжать, та серця не помістять.

ПІСНЯ ПРО НЕЗНИЩЕННІСТЬ МАТЕРІЇ

Забрівши у хащі, закутаний у вітер,

накритий небом і обмотаний піснями,

лежу, мов мудрий лис, під папороті квітом,

і стигну, і холону, й твердну в білий камінь.

Рослинних рік підноситься зелена повінь,

годин, комет і листя безперервний лопіт.

Заллє мене потоп, розчавить білим сонцем,

і тіло стане вуглем, з пісні буде попіл.

Прокотяться, як лава, тисячні століття,

де ми жили, ростимуть без наймення пальми

і вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям,

задзвонять в моє серце джагани в копальні.

ОКЕАНІЯ, АБО В ДОЛИНАХ МОРСЬКИХ ЛЕВІВ

Оманює зеленим і холодним світлом

підводне сонце у долинах коралевих,

де в кучерях топільниць мертві перли квітнуть

і сплять на ложах з зір тяжкі, мов брили, леви.

Як з пращі ранку вилітає сонця куля

округла, мов бусоля, і швидка, мов мева,

зелений струмінь вод вкриває пил рожевий,

немов багрових бджіл розсипується вулій.

Дельфіни золоті сурмлять на мідних мушлях,

як блискавиця в льоті, тризуб хвилі поре,

вали червоні й мореплавців білі душі

блукають, наче тіні без наймення, морем.

ПОЛЯРІЯ[72]

Застигло море в чаші, різьбленій із льоду.

Золотоустий місяць – містик у блакиті.

Полярні янголи колишуть Божі води,

і звірі виють глухо, спраглі і неситі.

Ще тут не доповзло людей руде хробацтво,

багрове небо на хребтах підносять лиси,

кити хвостами миють зорі, й біле птаство,

мов стріли з звірокруга, непорушно висить.

Як Діва з зодіаку чеше карі коси

й горбатий Водяник закличе тіні з лігов,

Земля, мов шкаралуща, гнеться і голосить.

Це душі мамонтів бредуть червоним снігом.

АРКТИКА

Комети, що цвітуть хвостами, наче пави,

червоні шиби моря в олив’яних рамах,

де скелі льодові під снігом кучерявим

розсунулись поволі, мов таємна брама.

На бурунів хребтах качаються тюлені,

звірята сходять з зодіака, й червоніє

у сяйві магнетичних піль метал зелений

морів примарних, що подібні сонній мрії.

Мов синє оливо, заклякле небо висить,

і череп місяця, розбитий і безбарвний,

упав на сніг, коли отари білих листів

в країну небуття вела зоря полярна.

Друге ліричне інтермецо

МОЛИТВА ДО ЗІР

Не срібло миршаве, не хміль,

не лавр сумнівний і двозначний,

не дотепів грайливих сіль,

не успіх в грі на риск небачній,

не уст золотомовних мед,

не почестей солодка манна

і навіть не чеснот букет,

що світлість їх не раз оманна,

не винограду темний сік

у колі дружньому за чаєм,

не муз єлей, що на ввесь вік

тавром людину назначає,

не вигаданий в хитрий лад,

щоб мірять душі, вчений лікоть,

не домохвальців млявий чад,

нещирих хвальб слизька музика,

не захист мрій – блаженний дім,

але молімся зорям дальнім,

щоб нам дали на світі цім

життя величне і страдальне.

СІРИЙ ПМН

Стовпи із попелу угору!

Міста в дротах – під вітром ліри.

Це тут, де мурів скупість взором,

без сяйва навіть сонце сіре.

Тут люди, мури і бацилі

тим самим піддані законам

і тулуби печей похилі,

де розцвітають іскор грона.

Хто падає, за ним не тужать,

бо срібло сліз не для розтрати,

скупі на скарб навбач байдужий.

Хвалю життя шорстке й сукате!

КОЛО ЗМІН

Жаркий, духотний день, зомлівши,

мов стовп, упав на груди ночі.

Що ти згубив, не знайдеш більше,

і час надію розхлюпоче.

Ще піна світла з дзбана сонця

парує пилом з теплих мурів.

Не жди від долі оборонця,

від пазурів в овечій шкурі!

З-за золотого шумовиння

ніч блакитніє чиста й вічна.

Знов знайдеш суть у колі зміннім,

щоб в зміст незмінний вірить міцно.

МАРНОТРАТНИЙ ГІМН

І зір розтратниця – зла ніч і день сліпучий

розтратно твореним і нищеним багатством…

Чергою явищ неповторних в світу кручі

зростання й проминання сплетені суцільно.

Вирує квітний дощ, бацилі, світло, птаство.

Коли в дня гаморі хвилину знайдеш вільну,

задумайся на мить про сонця марнотратство!

ДНО ПЕЙЗАЖУ

Корови й дині. Білий янгол

на лопуха зеленій плахті.

Хто будить в серці тужну п'янкість

і хто колише темний страх твій?

Що неоправданий, таємний,

мов кріт, від дна коріння риє

і грає, мов кларнет підземний,

в кипінні форм, у барв завії.

І як зродився без причини,

так без причини щезне знагла.

Природи лоно мрячне й синє,

і сонця кіш,

і кіш землі,

що в ньому

корови, квіття, дині й янгол.

МІЙ ДАВНІЙ ГОЛОС

Палкий, нічим незаспокійний,

ловлю слова, мов барвні скельця.

Як же ж я терня туги рвійне

з корінням вирву з штольні серця?

Терпке похмілля свіжих ранків

п’янить, як і давніш п’янило.

Дивлюсь в блакитну призму склянки,

де заламалось небо в хвилі.

Рожевий чай, мов піна з сонця,

зелений морок сном колише.

Заслуханий у дружній вітер,

свій давній голос чую в тиші:

«Аж юне серце затремтить,

незаспокоєне й несите.

Устами спраглими в цю мить

всю хмільність світу хочу спити».[73]

БУРЯ

Надходить буря. Сиві вільхи

в тривозі туляться до себе.

Щоб відідхнути, просить пільги,

хоч на хвилину, в багрі небо.

Мов стовп, піднявся вихор тричі,

і сяють блискавки, аж маки

червоні сплющують зіниці

і клоняться хорунжим ляку.

Кларнетів схлип, і вітру помах,

і виє лис – нічний астроном.

Червона неба папілома

прорізана, мов бляха, громом.

Це з-понад бурі безкрай вільний,

схилившись, риє в хмарах ями.

Тоді слова швидкі й доцільні,

мов леза, схрещую з громами.

ДИВО

Над ранком. Зорі з вовни мряки,

мов злоті ґудзики з плаща,

відпоре день і сім’ям маку

розсипле солов’ям в кущах.

В сувоях тиші сплять долини,

де мох задуми й мох імли,

аж скотиться стозерна диня

на лопуховий ранку лист.

Як диню сонця зсуне вітер

на решето ясних долин,

розплющують зіниці квіти

і листя рветься в дальню синь.

А серце, що, незаспокійне,

збагнути хоче все до дна,

тріпочеться і з листям рвійним

до болю