Богдан-Ігор Васильович Антонич - На другому березі

прагне дива дня.

ВІЩИЙ ДУБ

Сніг зеленіє в світлі ночі,

сніг блакитніє в світлі дня.

Цей дуб – то дерево пророче,

корява ліра з його пня.

Сніг попеліє в сірий вечір,

щоранку у вогнях цвіте.

Із рани сонця кровотечі

б’ють в царство снігу золоте.

Лиш дуб один крізь біле море,

дельфін рослинний, вдаль пливе

і лірою сніг-саван поре,

віщуючи життя живе.

КОЛОДІЙСТВО

Вже сонця колесо збиває стельмах,

ще обруча – до осі полум’яної!

Цим возом їхатиме завтра Зельман,

ключар і староста гульби весняної.

Відносить стельмах сонце ковалеві:

– Обруч найбагряніший викуй, майстре мій,

щоб сонце жевріло ясніш від гриви лева

весні трояндній й осені оайстреній!

ЧЕРЕМХИ

Мов свічка, куриться черемха

в побожній вечора руці.

Вертаються з вечірні лемки,

до хат задумано йдучи.

Моя країно верховинна, —

ні, не забуть твоїх черемх,

коли над ними місяць лине

вівсяним калачем!

БАТЬКІВЩИНА

Жовті косатні цвітуть на мокрих луках,

як за днів дитинства, в кучерявій млі.

Вилітають ластівками стріли з лука,

білі стріли літ.

Оси золоті в чарках троянд розквітлих,

мокрі зорі куряться під сизий вечір.

Ще горить твоєї молодості світло,

хоч новий десяток літ береш на плечі.

Слухай: Батьківщина свого сина кличе

найпростішим, неповторним, вічним словом.

У воді відбились зорі і обличчя,

кароокі люди і співуча мова.

УРИВОК

Боюсь згасити світло лампи,

бо може стати ще страшніш,

і ніч, розкладена на ямби,

у серце вбилась, наче ніж.

Ніяк заснути! Кличуть півні,

годинник б’є, і місяць лине.

Мій сон, мій голос неспокійний

в моїй трагічній Батьківщині.

ЗАБУТА ЗЕМЛЯ

Село вночі свічок не світить,

боїться місяця збудити,

що жовтим без наймення квітом

цвіте в садах, дощем умитий.

Густа вода спливає з гребель,

де обрії спинились в леті.

У бурих кублах побіч себе

звірята, люди і комети.

Забута земле під дощами,

під оливом рудого неба!

Ця пісня серцю наче камінь,

а все ж її співати треба.

ЧЕРВОНА КИТАЙКА

Горять, як ватра, забобони

віків минулих – снів іскристих.

В китайці заходу червоній

моєї молодості місто.

Лопочуть зорі на тополях,

і люди хрестяться з тривоги,

коли ножами місяць колють

хасиди в чорних синагогах.

Моє містечко таємниче

в хлоп’ячих споминів заслоні!

І знов минула юність кличе,

як давні кличуть забобони.

ДО ХОЛОДНИХ ЗІР

Накрита неба бурим дахом,

мов бронза, ніч тьмяніє й стигне.

Як вбиті в ніч горючі цвяхи,

холонуть зорі в сині криги.

Насуплений, їдкий, запеклий,

заслониш очі лунатичні,

бо твоє серце – чорне пекло,

середньовічне і містичне.

Тремти в цей вечір забобонний,

мов астролîг, дивися в зорі!

Хай всіх, хай всіх, як ти, бездомних

пригорне ніч, вогонь і море!

Третя глава

СЛОВО ДО РОЗСТРІЛЯНИХ

Це правда:

кров з каміння може змити дощ,

червона місяця хустина може стерти,

але наймення ваші,

багряніш від рож,

горять у пам’яті на плитах незатертих.

Змагались ви уперто, й мріяли, й жили,

кохалися в суворості, як ми у ґулях,

і ваші очі

сяли вічністю,

коли

у серці, мов зоря, застрягла біля куля.

Грудень 1934

СЛОВО ПРО ЧОРНИЙ ПОЛК

Об слово дзвонить слово – кусні бронзи віщі.

– Співаю, не кляну

розгромленим полкам, пощербленим рядам, потрощеним когортам!

Хвала усім, що з пристрастю цілують сестру на бойовищах,

а тим, що ляк в них, мов слимак у мушлі, й гнуть тростини спин, погорда!

Луна поразки б’є об мої вуха, мов з глибин безодні зради

громів, поламаних у кусні й схоплених у сіть, прощальна скарга.

Дивлюсь у морок, як тятиви скель, напнувши луки водоспадів,

мов стріли круто втяті, птаство криводзьобе викидають знагла.

Зоріє. В відвороті полк. Анабазис[74] під небом африканським.

Ліс вбитих в небо списів коле місяць, кров руда тече із нього,

і ебеновий вождь з сережкою зорі у вусі, спів поганський

жбурнувши в хмари, наче визив, прокляне поразки Бога злого.

Немає ласки – і багнети грузнуть в тіло, мов плуги в чорнозем,

у буйне поле чорних тіл багнети сіють зерно послуху і ладу,

щоб аж до сьомого коліна пам’ятали й знав назавжди кожен,

щоб син онукові, онук нащадкові, мов скарб, переказали,

як кріпили владу.

І густо стеляться один при одному, як вирубаний праліс,

у черепах почавлених булькочуть мозки, мов олива жовта.

Хто сіє кров, той жне зненависть. Тож беріть оце хрищення сталі!

Зеленоока чорна княжно, музо месників, калюжі бовтай!

Дракони, що бензину п'ють, на птахів схожі і на носорогів,

дракони, що плюють зміїну слину – оливо й вогонь зернистий,

являються, немов із місяця печер вернувшись, й їм під ноги

мітла комети, куряви здіймаючи, мете людей, мов листя.

На купах чорних рук і чорних ніг червона кров і жовта піна,

слизька смертельна піна з уст, розтерзаних гарматним поцілунком.

Тюльпани надр підземних – вибухають, мов кущі вогненні, міни,

салютами з глибин землі вітаючи непереможно й лунко.

Гармати розкладають віяла димів, мов крила перед льотом,

зриваються й колесами толочать звали тіл і хлам заліззя,

на чорних щелепах клеїста смертна слина, очі, злиплі потом,

пил з блях і слизь з ротів і крові грязь язик зорі рудої лиже.

Хриплять горлянки глухо, і мерзка ядуха пальці криво корчить,

мов листя, сплащені долоні – квіти стоптані життя жагою

спалахують востаннє, й кидають прокльони в небо богоборці.

Усі скарби за мить одну життя! Лиш ніч усіх назавжди гоїть.

Лопата сонця грузне в жовту теплу рінь, копаючи могили,

лопата сонця, хрест струнких вітрів, шакалів похоронний обряд.

О чорне тіло, в шовк рудий піску сповите, тихе і безсиле,

де перед миттю пристрасті кипіли ще! Землі долоне добра!

Хай чорна Богоматір з жар-ікони поведе бійців до краю,

де вже дракони не лякатимуть, де тиша вічна й сонні води!

Б’є слово в слово – кусні бронзи дзвонять.

Так прощальний спів кінчаймо,

коли розбитий чорний полк в країну зір на вічну ніч відходить.

Лютень 1936

СЛОВО ПРО ЗОЛОТИЙ ПОЛК

Заспів

Хай, розгорнувши строфи, наче крила, наступає пісня!

Хай б’є в здрібнілий вік достойних фраз і хитрих передбачень,

коли натхнення заплитке і розпач роблений та кволий,

в вік володіння букви і пожитку, без мети бусолі,

в вік змиршавілий, в час легкого успіху, гнучкої міри,

хай б’є