Богдан-Ігор Васильович Антонич - На другому березі

дмуть.

Герої сходять з п’єдесталів, сиплються з пузонів іскри,

і сонце на гарматі, й прапори з музеїв у вогні,

і леви з прапорів рядами йдуть маєстатично містом,

і їде мармуровий вождь на кучерявому коні.

ПЛОЩА ЯНГОЛІВ

Іванові Іванцеві

На площі театральній мармуровий тенор

вже двісті літ співає зорям золотим.

Коли з наказу ночі стануть веретена,

завмерлі ткальні сповиває сивий дим.

Дівчата від станків вертаються додому

і мріють в сласних снах про тенорів палких,

як пестять їх нестямно й миють співом горла

й руді коти зрадливо ластяться до них.

Господар міста – лев, що спить під арсеналом,

підводиться поволі, йде в пустиню площ.

Герої сплять, в домах розпусти ще співають,

і бунтарям у тюрмах волю дзвонить дощ.

На площі мідних Янголів, сповитій в тишу,

коли інкавст[69] червоний розливає тьма,

історик з п'єдесталу про минуле пише

і гусяче перо мачає в каламар.

АПОКАЛІПСИС

Підводяться, мов сонні, велетенські леви, силуети

тяжких, прирослих до землі, кам'яностопих тюрем,

і в'язнів по ночах відвідують коханки і комети,

і місяць, мов рудий павук, повзе поволі муром.

Коли слова на порох стерті, сповідатись зорям зайво.

На зорях, мов на стінах, цвіль, черва, зелінка й вогкість.

Обличчя в'язнів миє місяць синім і холодним сяйвом,

аж обростуть за ніч, мов круглі пні, кошлатим мохом.

Підземних рік слизьке, примарне зілля, мокрі зорі й змії,

долини місяця оброслі горіховим гаєм.

Сто днів і сто ночей ідуть руді дощі і вітер віє,

вода підноситься і зорі й тюрми заливає.

Де не оставсь на каменю ні камінь, де зрівнялись гори,

знов мулярі нову тюрму будують з брил квітчастих.

Цвіте під шибеницями багряне квіття мандрагори,

і мотуз вішальників для живих приносить щастя.

ЗОРЕЛЕВ, АБО СУЗІР’Я ЛЕВА

Води живого срібла повні, сплять криниці ласки,

криниці ласки вічної, що мурів цих діткнулась.

Вже більше літ хода їх не вбирає в лавр поразки,

ні форуму марнот не будить метушливий галас.

В цистерні ночі миються майбутні зорі ранку,

погруддя сонця з гриви полум’ям в музеї ночі.

Вже іній літ сріблить руїни. Мов по ланці ланку,

повільний вітер пхає хмари й цвілі час хлюпоче.

Плече в плече заплівшись тісно, йдуть кущі глодини,

джерела зелені із надр земних, де клекотало

хвильне життя базарів, де роїлися хвилини.

На цвинтар золотих монархій хмари тінь упала.

Княжна екстази – ніч – веде слова камінним гаєм

між лаври, де з листків пливе музика таємниче

і соловейко, брат зорі, про смерть сестри співає.

Трагічний вітер на порожній сцені світу кличе.

Де мармуровий кінь із гриви молоком застиглим

іржанням тужним надаремне будить дальні Трої.

З очей героїв зерно дзьобають бездушні щиглі.

Заходить Зорелев за тінь епохи золотої.

ЧАРГОРОД, АБО ЯК НАРОДЖУЮТЬСЯ МІТИ

Найблакитніше з всіх блакитних див – занебо,

що, як вогонь з-за мряки, світить з-поза ночі.

Хто-небудь зір до неба звів де-небудь,

вгадай, чи сон, чи серце, чи воно шепоче!

Найблакитніша з всіх ночей блакитних – наша.

Хто-небудь та де-небудь хай зо мною кличе!

Ця пісня нас не зрадить – срібний чад і чаша,

я присягаю вірність перед зір обличчям.

Хто без зорі йде в світ – вже без зорі назавжди.

Той, хто з життям не замирився – все самотній!

Зоря втинає срібні коси на могилі правди,

і, наче темні грона, висять дні скорботні.

Мов піна на питві краси – гірке мистецтво,

і муза, що в саду плекає левенята,

веде своїх обранців на хмільне купецтво,

щоб продали ночам, на що душа багата.

Питаєш, як оці зродились вірші – міти,

як муза мітотворна діє своїм впливом:

руїни царств червоних куряться до світла,

неземний царгород – Чаргород над заливом.

Тече дванадцять рік крізь солов’їне місто,

в тонку пастушу флейту дме вітрів дозорець,

музики білий мур, і стріл крилаті вісті,

достойний лев, слаба людина й вірні зорі.

ПІСКИ

Пустині мідне озеро, й кощаві скелі,

червоні і глухі рівнини летаргії.

Лілеї зір сходячих клоняться пустелі,

що грізно підіймає гриви суховіїв.

Порожня і дірява сонця шкаралуща,

що, наче скорпіон, само себе вбиває

жалом свого проміння, й на червоних пущах

душа його крилата й звільнена від форми

ширяє в просторах, аж за зеленим краєм,

за муром ста ночей, що фосфорні та чорні,

спочине у вулканах сонних і погаслих.

Отут колиска бур поснулих в скельних яслах,

тут родяться вітри, що на сто крилах згодом

стяги червоних заграв хилять понад сходом.

Кубло орлів поразки вигнаних з прараю

квітчає лисий шпиль, де мідну ніч вітають

лілеї зір сходячих й ос грайливі перли

в тонкій, ледь-ледь помітній неба оболоні.

Піски плащем червоним на пустелі лоні

зірвалися до льоту, впали і завмерли.

І тільки вдумливі й премудрі іхневмони,[70]

до вітру лір приклавши уші, чують дзвонів

підземних таємничий і далекий поклик.

Піски і зорі завирують крутежами,

і скелі залопочуть, мов на вітрі щогли.

Пустиня, мов левиця, у півсні й пів’яві

грудьми ста бур зітхає й попіл червонавий,

мов хмари з сірки й крейди, вдихує, просохла.

На бурунах піску качаються шакали,

їх очі, мов монети божевілля, впали

у гирла куряви і у безумства ями.

Це будяться міста прадавні під пісками.

ХОРОВІД

Танцюють татуйовані дівчата на майдані мрії,

пісок палючий під стопою, мов смола червона, тане,

і я з-перед ста сотень літ різьблю на бубні сонця танець,

лопочуть два кийки, мов крила птаха, що з похмілля мріє.

Прощальним співом спалахнувши, гасну, наче сонна хмара,

танки дівчат прикриє папороть, немов землі долоня.

Вертаються з узгір'їв тиші дивні хороводи й клонять

обличчя з міді під букетами вечірнього пожару.

За берегами смутку, де лягла відвічна ніч зелена,

за сімома верхами

й сімома морями,

в край таємний

маєстатично сходять буйволи червоні на підземні

левади, де засяє їм умерле сонце – диск з ебену.

ЗАТЕРТІ СЛІДИ

Багрянородна ніч. Тривожний серця токіт.[71]

Земля і кров. Пливем у вир затоки квіття.

З Провалля Зради шепіт. Ляк – мов птах стоокий.

Одне на одному шарами сплять століття.

Джмелі – у вухах пальми золотаві кільця

і місяць, мов кораль на шиї бога Півдня,

на кучерах агав браслети багрокрильців,

не урна в барв узорах – це