Богдан-Ігор Васильович Антонич - На другому березі

class="v">Зелені сутінки. Гвоздики —

посли весни. П'яній до краю!

Який цей світ знов став великий!

І знов твої листи читаю.

Вгорі зелена яма світла,

ядро – гвоздика електрична.

Ні, ми до того ще не звикли,

що наша молодість не вічна.

Але колись до цього звикнем…

Та поки що свята омана —

ота дружба з життям не никне,

що нас, моя кохана,

помазує весни єлеєм.

ПІВОНІЇ

Червона молодість півоній.

Яка краса! Яке п'яніння!

Візьми моє чоло в долоні

й оборони, моя весіння!

Бо переслідує крізь морок, —

ще крок, ще крок, мене поцілить

мій друг найкращий і мій ворог

найзавзятіший, Боже милий!

Натхнення темне, музо вічна!

Б'є ніч у тіней чорні дзвони.

На чорнім тлі, мов кров трагічна,

півоній молодість червона.

ТЮЛЬПАНИ

Червоне золото тюльпанів

на сірім сонці – танці з лика

і механічний сад мелодій,

де в чорних дисках спить музика.

Металу в'язень – людський голос

засуджений в кружок порожній,

і світу в'язень – людське серце

цього збагнути неспроможне.

Крізь сірий шовк – безбарв'я сіре —

червоне золото тюльпанів.

Цвісти, горіти й проминати,

лишати все, йдучи в незнане!

ФІЯЛКИ

Фіялки й телефонна трубка

заворожливим сяйвом кличе,

і місяць, мов червона губка,

зминає попіл дня з обличчя.

Слимак з ебену, темна мушля

і вухо ночі – лійка чорна,

і пахощі духмяні душать,

мов пальці на кларнеті горла.

З очей фіялок смутком кришиш

і пригортаєш, сестро рання!

Простягнуті долоні тиші

над нашим вічним проминанням.

ЧОМУ?

У ванні короп золотистий

плюскоче, наче з піни панна,

і в куряві рожевих іскор

кружляє веретеном ванна.

Мідниця ранку повна піни

із мила сонця. Миють хмари.

На сім ключів замкнулись сіни,

де ти в блакитному пожарі.

У ванні короп плеще з дива,

побачивши тебе – сон ясний.

Але чому ти нещаслива

чому очей фіалки гаснуть?

СУТІНЬ

Долоні сну в весінніх сінях

лягли на струн прощальнім шумі.

В твоїх очах блакитна сутінь.

Не дно кларнета – дно задуми!

Мов зустрічі давно забуті,

подертий шовк твоїх левконій.

Мембрана пам'яті найтонша,

не пропустивши світла, дзвонить.

Навіщо, сестро,

навіщо пестиш тіні тіней?

Закрижаніле соло сонця,

мов дно музики

ув оркестрі,

що грає в сну блакитних сінях.

ПІСЕНЬКА ДО СНУ

Не думай! Спи! Думки – отрута щастю.

Цвітуть дві тіні – дві лілеї чорні.

Не думай! Спи! До всіх скорбот причасний,

і так усього в думці не обгорнеш.

Прощаючись із спомином останнім,

що тінню вихиливсь з-за яви краю,

в солодкім марнотратстві почуваннів

кохання вицвіле знов прикликаєш.

Це справді зле, що покохав занадто,

заміцно, зарозтратно. Захват ясний

в екстазу чорну ночі не міняти!

Засни! Чи це життя, чи лампа гасне?

ТРИ СТРОФИ З ЗАПИСНИКА

Мов птах, співає телефонна трубка,

мов чорний птах в ліщині срібній дроту.

Коли покине друг і зрадить любка,

що вибереш: зненависть чи скорботу?

О квітко звуків в чорнім шовку сяєв!

Музика б'є в обличчя, мов зле птаство.

Життя нам юний захват відбирає,

мов скнара, заздрий на своє багатство.

Вже вмієш зорі на слова міняти,

вже висловиш вогонь душі страдальний —

наприкінці на досвід став багатий:

життя трудне мистецтво ненавчальне.

ЛІТНІЙ ВЕЧІР

Від спеки місто важко дише,

й чоло його шорстке й червоне

під віялом нічної тиші

поволі стигне і холоне.

Тремке натхнення віддзвеніло,

застигло в мудрій вірша брилі.

Твоє чи не твоє це діло,

ти сам збагнути вже не в силі.

Крізь гамір дня незмінне «завжди».

Заснеш, заснеш без зір, поете,

життя на звуки розмінявши,

мов золото в дрібні монети.

ARS POETICA[66]

Мініатюри сонця – яблуко натхнення

на дереві життя – на дереві мистецтва,

і творчість, наче присуд, творчість невмоленна,

і з світом торг красою – муз скупих купецтво.

За кожен кусень щастя кара. Тільки обрій

узором кола вчить про досконалість міри.

Прилюдно сповідаюсь urbi et orbi[67]

із захвату, із горя, з гордощів, з зневіри.

І прийдуть із єлеєм, прийдуть з терезами

краси помильні судді і відважать смуток,

діапазон п’яніння, думку, слова гаму,

а ти, як завжди, будеш сам, щоб все забути.

ARS CRITICA[68]

Мистецтво – що ж?

Це надаремне

в дно дня, дно дна сягати словом,

в ядро ціляти світла темне.

Ні, не чорнила – треба крові!

Хай ваші терези розумні

відважать форму, зміст, прикраси,

достоту зміряють безумне

і скажуть: небагато важить.

Хай!

Але в те сутнє, в дно дна срібне

не сягнуть мірою ні разу

і сятимуть, мов царство мідне,

ці строфи щільні і доцільні,

ці строфи – формули екстази.

ДРУЖНЯ ГУТІРКА

Поезія?

– Ні, не питай,

який рецепт її есенцій!

П’ючи свій золотавий чай,

так пробалакаємо день цей.

Узори гарних слів, мережка,

екстракти мови в срібній чаші —

хай їх краси аптекар зважить!

Ні, не туди, коханий, стежка!

Символіка завбога наша,

і орнаментика засіра.

Де ж міра мір, єдина міра?

Чай процідивши, попрощавшись,

розходимось. Ніч – чорна мушля,

ті самі зорі в ній, що завжди,

той самий захват серце душить.

Тоді, чужі дрібній прикрасі,

слова, затиснуті у горлі,

слова, гальмовані в екстазі,

б’ють, мов джерела животворні.

ПОДВІЙНИЙ КОНЦЕРТ

Коробка радієва й квіття.

Крізь чорну скриньку йде музика,

і душі квітів світлом світять,

що з нього ясність б’є велика.

Дрібненька флота звуків, човен

мелодій на морях етеру

і світла з квітів вечір повен

змінив кімнату в чар-печеру.

А знизу під концертом квіття,

мов кара за краси провину,

жде кіш подвір’я – царство сміття,

де квіти й звуки згодом згинуть.

Дивись у яму мертвих квітів!

О, чи зумієш, майстре сяєв,

своє мистецтво протерпіти?

Не тільки їх краса карає.

Друга глава

МОНУМЕНТАЛЬНИЙ КРАЄВИД

Червоні куби мурів, кола жовтих площ, квадрати скверів.

Людино, думки циркулем відмірюй зорі і міста!

На брилі брила, коло в колі, вікна понад вікна й двері,

стає на мідних сходах сонце, мов статуя золота.

Басейни – мов дзеркала нерухомі в куряві червоній.

Тут небо миється в воді густій і срібній, наче ртуть.

В зеленім полум’ї трави пасуться мармурові коні,

камінні янголи у парку металево в сурми