Богдан-Ігор Васильович Антонич - На другому березі

час гіркого сім'я.

Новину добру сповіщає вітер з лукомор'я травам,

і сірі грона попелу вже доспівають в пнях шершавих.

У захист муз – блаженний гай – ісходить сонце поміж птахів

і пильно правлять обряд меду запобігливі комахи.

Все ж ця краса, хоч нескладна й нехитра, серця не напоїть

водою, що по ній уже не прагнем більше. Зовсім інше!

Вода краси учить нас прагнуть вище, тонше і світліше.

Цей струмінь тільки пропливає нами, ми його не творим,

ми тільки посуд, ще й покірний посуд, що красу сприймає.

І наново жаждущі прагнемо краси, яку сотворим

в душі самі в неяловім зусиллі вільного горіння

й води живої ласки, що одна – одна всезаспокійна.

Коли ось серцем линеш за натхненноустим чужоземцем,

схились, далека сестро, над дорогоцінний струмінь Слова

й води живої дай мені – твоєї спраги спадкоємцю!

ШІСТЬ СТРОФ МІСТИКИ

Скотилась ніч униз, мов плащ з плечей Христових,

з проколотого боку неба ллється світло.

Горою ятряться ще рани з зір тернових,

ізнизу мряка миє стопи дня розквітлі.

Земля, немов народжена ні з чого вперше,

виточується з-поза гір хаосу мрячних.

Хрещу новим найменням кожен квіт найменший

і кожен убиваю назвою небачно.

І кожен квіт відроджується удесяте

і сяє знову безіменний під росою,

а сонце – діамант музики, світла свято

очам, що хочуть все пізнати, світ подвоїть.

Подвоїть і потроїть і в сто кроть помножить,

аж зрозумію: не мені речей схопити

у клітку слова. Ляжу на зеленім ложі,

голоден яблука землі і світлом ситий.

Роса тече гісопом[61] – золотава піна

і благородний струм впливає в тіла посуд.

З речей потока дно недвижне, твердь нетлінна

в екстази срібні прозирає й звук проносить.

Бо тільки наглий захват зможе суть розкрити,

ввести в сполуку нас, в містичну єдність з світом.

Зітхає небо, до хреста землі прибите,

і стигма[62] сонця на моїй долоні світить.

СКАРГА ТЕРНУ

Затихло. Птахи більше листя не колишуть,

і порохно у темряві, мов погляд смерті,

свердлить холодним світлом мрячні нетрі лісу,

як око, в дно життя задивлене уперто.

Краплина крові з рани ночі – це калини

маленька ягода між листям червоніє.

Мій брате оленю, обидва ми із глини,

та ти життя від мене краще розумієш!

Усе, що знаєм: більше зір, як маку зерен,

вузли життя немов вузли пташиних льотів.

Щоночі скаржиться рослинним болем терен,

що мусів він колись чоло Христа колоти.

ТЕРЕН СПІВАЄ

«Мій друже лавре, що вінчаєш осяги[63] поетів,

солодкий после муз із листям, що подібне лезам,

твоя міцна, безсмертна зелень, о зеленолезий,

за гарні форми нагорода і за творчий безум.

О дубе, князю пущ, достойне дерево монарше

в короні осені – пурпурі листя, з пнем корявим,

коли, щоб відпочити в тіні, спиняться у марші,

схиляєшся до уст вождів шорстким причастям слави.

І ти, оливний кущу, що не в’янеш і ряснієш

зеленим золотом, в триванні свому самоцільний,

учиш замирення з життям і зелені надії

і Ноям, що блукають, шлеш у далеч шум прихильний.

Проте не ви: цвітучі, славлені, рослин вельможі,

а я – покірний терен, покруч дерева приземний,

нелюблений, погорджуваний, сірий і буденний,

зазнав найвищої із ласк – чоло вінчати Боже».

ПІСНЯ ПРО ЧОРНІ ЛАВРИ

Насущний хліб натхнення.

О, мені не заздріть, друзі!

Воно щоденний ворог, ялова морока з словом,

і нехіть до себе самого й ночі у напрузі,

і неспроможність визволитись в купелю обнови,

вернутись до життя й черствий хліб дійсного сприйняти.

Надгробок щастю став на юності своїй багатій

на помилки! Надгробок сонцю на землі округлій!

Хоч нетямущий в найсолодшій муз науці, друг твій,

коли із серця кличе, то мистецтво в кожнім слові,

бо сірість слова не музикою, а кров’ю поїть,

а кров – музика в флейтах жил червона грає з туги.

Ти – ведений знаттям солодким і достотним, двоїш

і троїш слово, й слово зраджує тебе удруге

й утретє; слово, наче квіт без змісту й барви сірий.

Чуже натхнення слову, як чуже усякій мірі.

Дивись: вдаряє струм речей найглибший в стіни пісні.

Безрукі пні подовжені на тіні сплять кремезні,

і місяць – цар червоний чорної країни півсну,

вдягнувши хмару, мов бобровий плащ, ширяє в безмір.

Опалізує далеч попелястим світлом сходу,

земля в одній хвилині тьму, тьму-тьменну квіття родить.

Глухої флейти темний звук здіймається угору,

на шпиль натхнення пнеться, мов повій на мур червоний;

низька землі музика горне в себе кожен порух

етеру, й вищає, й стрункішає, і світлом дзвонить,

і дзвонить чорним дзвоном ночі, аж стає на грані

нічого й вічного. Вже квіти миються в єлеї.

Роси єлей, що святить поле. У пурпурі ранній

вогненні язики святого духа над землею!

Але який помістить посуд те, що в слові гине.

Ці строфи для натхнення лиш тісні й холодні маски.

Відкрий чоло під чорні лаври ночі, що єдині

вінчатимуть твої поразки!

Перше ліричне інтермецо

ШЛЮБ

За тло – блакить. В ній щиглі і кларнети.

Схилився явір над водою. Коні

і кругле сонце золотим браслетом

заплетене у кучері левконій.[64]

І мох вогню, і вітру ясний галас,

і буря світла на води дзеркалах,

мов зламана веселка, що упала

на камінь і удвоє розламалась.

Левконій теплий шепіт. Дальній бубон

червоного майдану, де стрічаєм

ізнов на гривах куряв дні. О люба,

браслетом сонця ранок нас вінчає.

ВЕСНЯНА НІЧ

Настурцій ніч і ніч конвалій.

Пливе музика радієва.

В саду тривожний жду – ніч палить —

тебе, далека зоре, Єво!

Карузо[65] ночі – тенор місяць

у скриньці радієвій кличе.

Для наших дум замало місця,

кохання вічна таємнице!

І для сердець замало світла,

землі замало і п'яніння!

Вітри ранкові, наче мітли,

з стежок змітають ніч весінню.

ТРОЯНДИ

Пора троянд спізнилась, сестро,

так довго ждали, аж приходить.

На милі сонця, світла верстви

розміряно і землі й води.

Хоча це світло надто кволе,

хоч надто рано й сніг упертий,

ощадне сонце й зелень гола,

все ж день рясний на чар нестертий.

В крові з троянд умивши руки,

під горлиць воркування перше

ідем, далека, поміж буки,

зоря з зорею й серце з серцем.

ГВОЗДИКИ