Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

що зображували вусатого чоловіка в смугастому купальному костюмі. На першому малюнку він стояв обличчям до читача, піднісши руки над головою; на другому тримав розпростані руки на рівні плечей, а на третьому його руки були опущені. Стрілки, що йшли дугою від рук до колін, показували, що чоловік рухав руками вниз, і цей спосіб плавання називався брас.

В статті зазначалося, що стилем брас плавають жаби. Я спіймав кількох жаб і посадив їх у відро з водою. Вони пірнули на дно, потім попливли колом, а тоді піднялися на поверхню, вистромили над водою ніздрі й завмерли, розчепіривши лапки. Користь від цих спостережень була невелика, але я твердо вирішив навчитися плавати, й літніми вечорами почав потайки їздити на своїй колясці до озера, що було за три милі від нашого дому.

Озеро лежало в улоговині між стрімкими, високими берегами, що здіймалися терасами на двісті-триста ярдів над водою. Такі самі тераси, певне, збігали вниз і під водою, бо за кілька ярдів од берега дно несподівано уривалося на велику глибину; там вода була холодна й нерухома, і в ній стояли водорості.

Жоден хлопець у школі не вмів плавати, та й серед дорослих у Тураллі я не знав жодного, хто вмів би. Зручних місць для купання поблизу не було, і тільки нестерпно задушливими вечорами люди насмілювалися ходити до озера, яке вважалося небезпечним місцем. Дітям забороняли навіть наближатися до нього.

Час від часу, однак, зграйки хлопчаків, нехтуючи забороною, приходили на озеро і хлюпались у воді коло самого берега, намагаючись навчитися плавати. Якщо при цьому були присутні дорослі, вони не зводили з мене очей і не дозволяли мені наближатися до «ям», як ми називали місця, де дно раптом зникало з-під ніг. Вони на руках переносили мене з берега на мілководдя, бо їм шкода було дивитись, як я переповзаю навколішках каміння й глейкий мул, що відділяв берег від води.

— Ану, давай я тебе перенесу, — казали вони.

Тоді всі, хто був на березі, звертали на мене увагу. Коли ж дорослих не було, хлопці ніби й не помічали, що я повзаю, а не ходжу. Вони хлюпали на мене воду, обляпували мене мулом під час наших боїв або навалювалися на мене й молотили мокрими кулаками.

В таких бійках я був чудовою мішенню, бо не міг ні ухилитися від грудок мулу, ані наздогнати нападника. Звісно, я міг би ухилитися від участі в таких іграх — досить було попросити пощади і визнати себе переможеним. Та якби я бодай один раз таке зробив, хлопці вже б ніколи не поводилися зі мною як з рівним.

Я мав би відтоді задовольнятися роллю спостерігача, хлопці ставилися б до мене так само, як до дівчат.

Ясна річ, я ніколи не обмірковував своєї поведінки заздалегідь і не розумів, що весь час прагну довести, що я такий самий, як усі. Я не міг би пояснити, що змушує мене діяти саме так, а не інакше. Наприклад, коли хтось із хлопців обирав мене своєю мішенню, я повз просто на нього, не звертаючи уваги на грудки мулу, якими він обстрілював мене, і врешті-решт, коли я підповзав зовсім близько і вже ладнався схопити його за ноги, нерви його не витримували, й він кидався навтіки.

Так само діяв я й тоді, коли ми билися кийками. Я стрімголов кидався в напад, ліз 'під удари, бо тільки в такий спосіб міг здобути повагу товаришів.

Хлопці надзвичайно високо цінували вміння плавати; вважалося, що ти опанував це мистецтво, якщо навчився, лежачи на воді долілиць, пересуватися, упираючись руками в дно. Але я хотів навчитися плавати по-справжньому, на глибині, а що діти рідко ходили до озера, то я почав їздити туди сам.

Залишивши коляску нагорі в кущах акацій, я сповзав униз порослими травою терасами, на березі роздягався й плазом діставався через каміння й мул до піщаного дна. Вода там сягала мені до грудей, коли я сидів.

У статті в «Чамс» нічого не говорилося про те, як треба згинати й випростувати руки, щоб вони легко долали опір води. У мене склалося враження, що треба просто рухати руками вгору і униз, не згинаючи їх.

Врешті-решт я навчився триматися на воді, чимдуж ляпаючи по ній руками, але просуватися вперед не міг. Тільки на другий рік, коли інший бродяга в розмові біля наших воріт пояснив мені що й до чого, я опанував правильні рухи.

Після того справа пішла куди краще, й настав день, коли я відчув, що можу плисти, куди забагнеться. Я вирішив перевірити себе над «ямами».

Був теплий літній вечір, і озеро здавалося блакитним, як небо. Я сидів голяка на березі, споглядаючи, як віддалік чорні лебеді гойдаються на хвильках, і сперечався з Іншим Хлопцем, який вимагав, щоб я йшов додому.

— Ти проплив без зупинки ярдів сто з гаком попід берегом, — умовляв він мене. — Жоден хлопець у школі не спромігся б на таке.

Але я не зважав на його вмовляння, доки він не сказав:

— Подивись, як тут пустельно.

Пустельність лякала мене. Ні деревця, ані кущика не росло понад берегами озера. Воно лежало незахищене під небом, і над ним завжди панувала мертва тиша. Лише зрідка лунало ячання лебедя, але то був сумний звук, що тільки посилював почуття пустельності.

Трохи згодом я заповз у воду і, гребучи руками, але тримаючись прямо, — так, що ноги торкалися дна, — досяг краю підводної тераси, за яким вода була вже темно-синя й холодна. Там я зупинився, повільно розводячи руками, подивився вниз, у прозору воду, й побачив довгі бліді стеблини водоростей; вони звивалися, мов гадюки, тягнучись догори з крутого підводного урвища.

Я глянув на небо над собою, таке безмежне, таке височенне; я був один-однісінький у цілому світі, між порожнім склепінням неба й підлогою із синьої води, й мені було страшно.

Постоявши трохи, я набрав у груди повітря й відштовхнувся від краю провалля. Холодні щупальці водоростей, сковзнувши по ногах, лишилися позаду, і я опинився над безоднею.

Мені хотілося завернути назад, але я плив далі й далі, поволі, ритмічно розводячи руками й подумки примовляючи: «Не бійся, не бійся, не бійся».

Нарешті я обережно завернув і побачив берег; він видався мені таким далеким, що на мить мене охопив жах, і я замолотив руками по воді, але внутрішній голос владно заспокоїв мене, знов повернулося самовладання, і я поплив повільно.

На берег я виповз, почуваючи себе