Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

ні Максу, ні Кунео, що жінка, заради поїздки до якої він кинув усе в Парижі, уже давно перетворилася на прах. Не зізнався він і в тому, що йому було соромно, і що саме сором погнав його в цю дорогу. І він навіть гадки не мав, що збирається робити після приїзду до Боньйо або що сподівається там знайти.

Внутрішній спокій? Йому ще треба пройти довгий шлях, аби лише заслужити його.

Добре, нехай. Іще одна затяжка не зашкодить.

Дим був пекучий. Цього разу він затягся глибше. Жан відчув, наче на нього навалився океан важкого повітря. Було тихо, ніби в морських глибинах. Навіть сови мовчали.

— Суперзоряно, — запинаючись, ледве вимовив Кунео.

— Ми, мабуть, летимо по небу. Земля — це диск, точно, так воно і є, — хотів пояснити Макс.

— Або тарілка з м’ясним асорті, — гикнув Кунео.

Вони з Максом пирхнули. Вони сміялися, і їхні голоси лунко звучали над річкою, лякаючи зайченят у підліску, які з переляку залазили ще глибше у свої сонні нірки.

Нічна роса впала на повіки Жана. Він не сміявся.

— Кунео, ця жінка, яку ви шукаєте: якою вона була? — запитав Макс, коли вони перестали сміятися.

— Прекрасна. Молода. І надзвичайно засмагла, — відповів Кунео.

Він помовчав.

— Крім самі-знаєте-де. Там вона була біла, неначе збиті вершки. — Він зітхнув. — І така ж солодка.

Вони милувалися падаючими зірками, що раптом спалахували, миготіли, пролітаючи перед їхніми очима, і десь зникали.

— Безумства кохання найсолодші. Але за них і плата найдорожча, — прошепотів Кунео і підтяг ковдру до самого підборіддя. — За маленькі й великі однаково, — він знову зітхнув. — Була лише одна ніч. У той час Віветт була зарученою з однією умовою — щоб жоден чоловік не торкався її, особливо такий, як я.

— Який? Іноземець?

— Ні, Массімо, проблема не в цьому. Річковий чоловік — ми були табу.

Кунео знову затягся й передав цигарку далі.

— Віветт охопила мене, мов лихоманка, — вона й досі не пройшла. Моя кров кипить, коли я думаю про неї. Її обличчя дивиться на мене з кожної тіні, з кожного променя сонця на воді. Вона мені сниться, але кожна ніч скорочує кількість днів, які ми могли би провести разом.

— Я відчуваю себе жахливо старим і виснаженим, — пожалівся Макс. — Ви обидва переживаєте такі пристрасті! Один двадцять років шукає дівчину, з якою провів лише ніч, а другий зривається з місця, щойно… — Макс урвав сам себе.

Пауза після цих слів відгукнулась поштовхом десь на самому краї його затьмареної свідомості. Чому Макс раптом замовк? Тим часом хлопець повів далі, і Жан вирішив зачекати.

— А я навіть не знаю, чого мені бажати. Я ніколи так сильно не кохав жодну жінку. Завжди звертав увагу на те… якою вона не є. Одна була вродливою, але з презирством ставилася до тих, хто заробляв менше від її батька. Друга — гарненька, але зовсім не розуміла жартів. А ще інша була неймовірно прекрасною, але як тільки роздяглась, почала ридати — навіть не уявляю чому, — то я вирішив не спати з нею. Натомість я загорнув її у свій найбільший светр і всю ніч гойдав на руках. Я вам так скажу: жінки люблять вкластися гарненько й помуркотіти, але все, що отримує чоловік, — це віддавлена рука і розірваний сечовий міхур.

Жан іще раз затягся.

— Десь є і ваша принцеса, Массімо, — запевнив Кунео.

— Ну, і де ж вона?

— Можливо, ви її шукаєте і навіть не здогадуєтеся, що ось-ось зустрінете, — прошепотів Жан.

Так, як було в них із Манон. Того ранку він сідав на потяг із Марселя і навіть не уявляв, що через півгодини зустріне жінку, котра переверне все його життя і повибиває всі підпори, на яких воно трималося. Йому було двадцять чотири, трохи більше, ніж тепер Максу. У нього лишилося тільки декілька годин, проведених із Манон, накрадених за п’ять років. Та він розплатився за ті кілька днів, у які склалися ті години, двадцятьма роками болю, жаги та самотності.

— Та будь я проклятий, якщо ті кілька годин не були варті того.

— Що ви сказали, капітане?

— Нічого, я просто думав. Ви можете тепер-таки почути мої думки? Тоді вам обом доведеться пройти по дошці, і вам кінець.

Його супутники засміялись.

Тиша сільської ночі ставала вже просто фантастичною, поглинаючи час і відриваючи чоловіків од реальності.

— А як щодо вашого кохання, капітане? — запитав Кунео. — Як її ім’я?

Жан довго не відповідав.

— Вибачте, я не хотів…

— Манон. Її ім’я — Манон.

— Вона, мабуть, прекрасна.

— Прекрасна, мов розквітла вишня навесні.

Було так легко заплющити очі й давати відповіді на важкі запитання Кунео, які він ставив своїм м’яким, добрим голосом.

— І розумна, так?

— Вона знає мене краще, ніж я сам. Вона… навчила мене відчувати. І танцювати. Її було легко кохати.

— Було? — запитав голос так тихо, що месьє Одинак не зрозумів, був то голос Макса, Сальваторе чи його внутрішній.

— Вона — мій дім. І мій сміх. Вона…

Він умовк. Померла. Він не міг цього сказати. Він так боявся горя, що стояло за цим словом.

— А що ви скажете їй, коли зустрінетеся?

Жан боровся із собою, а потім вибрав єдину правду, яка узгоджувалася з його мовчанням про смерть Манон:

— Прости мене.

Кунео більше ні про що не запитував.

— Я вам так заздрю, — сказав Макс. — У вас є ваше кохання, ваші прагнення, якими божевільними вони б не здавались. А я, навпаки, відчуваю себе якимось порожнім місцем. Я дихаю, моє серце б’ється, кров тече по венах. Але з моєї писанини нема ніякого пуття. Світ розвалюється, а я скиглю, наче пара пробитих шин. Життя несправедливе.

— Одна смерть чекає на всіх, — холодно нагадав месьє Одинак.

— Це — справжня демократія, — додав Кунео.

— Ну, гадаю, смерть надто заполітизована, — зауважив Макс. Він передав залишок цигарки Жанові.

— А це правда, що чоловіки вибирають коханих, котрі схожі на їхніх матерів? — запитав Кунео.

— Гм, — промовив месьє Одинак і згадав Лірабель Берньє.

— Так, звичайно! Тоді мені треба шукати таку, яка завжди називатиме мене «кара божа» і битиме, коли я читатиму чи вживатиму слова, яких вона не розуміє, — підсумував Кунео з гіркотою в голосі й засміявся.

— А в мене буде така, котра після п’ятдесяти навчиться говорити «ні» і їстиме те, що їй подобається, а не те, що дешевше, — зізнався Макс.

Кунео загасив цигарку.

— Гей, Сальво, — запитав Макс, коли вони майже заснули. — Можна я напишу вашу історію?

— Не смійте, друже, — почулася відповідь Сальваторе. — Придумайте