Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

Одинак часто ледве стримував усмішку, спостерігаючи за Максом, котрий сидів на підлозі зі схрещеними довгими ногами і книгою на колінах, оточений дітьми. Він дедалі майстерніше читав уголос, і його читання більше нагадувало радіоп’єсу. Месьє Одинак уявляв, як ці маленькі діти, що тепер зачаровано слухали із широко розплющеними очима, виростуть, і настане час, коли вони не зможуть жити без читання, як не можуть жити без повітря, не зможуть жити без відчуття дива і того особливого стану, коли, читаючи, наче дивишся кіно в себе в голові.

Тим, кому ще не виповнилося чотирнадцяти, він продавав книги на вагу: два кілограми за десять євро.

— А ми не працюємо собі в збиток? — запитав Макс.

Месьє Одинак знизав плечима.

— З фінансового погляду — так. Але ж відомо, що читання робить людей зухвалими, а прийдешній світ потребуватиме людей, котрі не побояться висловити власну думку, як ви гадаєте?

Підлітки купчилися в куточку з еротичними книгами й пирскали від сміху, аж раптом там западала тиша. Месьє Одинак, наближаючись, завжди шумів, аби вони встигли роз’єднати свої вуста й заховати розпашілі обличчя за безневиними книгами.

Макс часто заманював відвідувачів на борт, граючи на піаніно.

У месьє Одинака вже увійшло в звичку щодня відправляти Катрін листівку й записувати в нотатник нові відомості для своєї енциклопедії незначних і помірних емоцій на благо наступного покоління літературних фармацевтів.

Щовечора він всідався на кормі й дивився на небо. Чумацький Шлях завжди був на своєму місці, раз у раз пролітали зірки. Жаби давали акапельні концерти, відтак вступали цвіркуни із сюрчанням, десь здалеку чулися м’які удари снастей об мачти і випадковий голос корабельного дзвону.

Нові відчуття нуртували в його тілі. Було справедливо, щоб Катрін мала звістку від них, бо це ж саме вона привела все в рух. Йому було цікаво побачити, якою людиною він вийде з цього всього.

Катрін, сьогодні Макс зрозумів, що роман схожий на сад, де читач має провести певний час, аби зацвісти. Я відчуваю дивні батьківські почуття, коли дивлюсь на Макса. З повагою, Soledoso.

Катрін, сьогодні вранці впродовж кількох секунд після пробудження мені сяйнула думка, що ти — скульптор душ, жінка, яка приборкує страх. Твої руки перетворюють каміння знову на людину. John Loner, менгір.

Катрін, ріки не схожі на море. Море вимагає, а річки дають. Ось і ми запаслися задоволенням, миром, меланхолією і гладким, наче скло, спокоєм вечора, що завершує день у сіро-блакитних тонах. У мене й досі є морський коник, якого ти зліпила з хліба, з очима із насіння перцю. Йому так потрібен друг. Як насмілюється вважати Jeanno О.

Катрін, річкові люди можуть чогось досягти, тільки коли вони на плаву. Вони люблять книги про безлюдні острови. Річкових людей нудить, коли вони знають, де кинуть якір завтра. Один із тих, хто їх розуміє, J.О. із P., тимчасово без певної адреси.

Месьє Одинак відкрив ще одне диво над річками — зорі, що дихають. Сьогодні вони сяють яскраво, а завтра бліднуть, потім яскравіють знову. І справа не в серпанку чи в окулярах месьє Одинака для читання, а в тому, що він просто перестав дивитися собі під ноги.

Здавалося, що вони дихають в якомусь вічному, повільному, глибокому ритмі. Вони дихали й дивилися, як світ наближається й віддаляється. Деякі зорі бачили динозаврів і неандертальців. Вони спостерігали, як зводяться піраміди і Колумб відкриває Америку. Для них Земля була просто ще одним острівцем з мікроскопічно маленькими жителями у безмежному океані всесвіту.

25

Наприкінці першого тижня їхнього перебування в Бріарі чоловік із місцевої ради нишком сказав, що вони мусять або зареєструватися як сезонні торгівці, або рушати далі. Виявилося, що він пристрасний прихильник американських детективів.

— Але відтепер будьте обережними, коли швартуєтеся, — у французької бюрократії немає «білих плям» за визначенням.

Зробивши запаси їжі, пального, води та записавши імена й номери мобільних телефонів жменьки дружніх людей, котрі жили вздовж водних шляхів, вони вийшли з гавані й звернули в боковий канал Луари. Згодом вони вже минали замки, густі ліси, що пахли смолою, і виноградники, де вирощували виноград Совіньйон і Піно Нуар для майбутніх вин Сансера і Пуйї.

Що далі на південь вони прямували, то теплішала літня погода. Час од часу їм траплялися човни з розпластаними на палубі жінками в бікіні.

На річці лугові вільхи, кущі ожини й дикі лози утворювали казкові джунглі в плямах мерехтливого зеленуватого світла, обсипані блискітками деревних часточок. Заболочені затони виблискували серед кущів бузини і похилих буків.

Кунео витягав із буркотливої води рибину за рибиною. На довгому піщаному мілководді їм траплялися сірі чаплі, скопи і стрижі. Тут і там із кущів визирали бобри, полюючи на нутрій. Перед їхніми очима розгорталася стародавня Франція у пишній зелені, грандіозна, велична і далека.

Якось уночі вони пристали до берега біля зарослого пасовища. Панувала тиша. Не чутно було ні сплеску води, ні руху транспорту. Вони були абсолютно одні, і лише крик сов час од часу проносився над водою.

Після вечері при свічках вони витягли на палубу ковдри й подушки і вляглися там — троє чоловіків, голова до голови, наче трикутна зірка.

Угорі Чумацький Шлях простягся смугою світла, інверсійним слідом планет. Тиша була майже нестерпна. Синя глибочінь нічного неба неначе затягала їх.

Макс звідкись дістав тонку цигарку з марихуаною.

— Я категорично проти, — заявив Жан, дрімливо розтягуючи слова.

— Слухаюсь, капітане. Повідомлення отримано. Мені дав її хлопець із Голландії, бо йому нічим було заплатити за Уельбека.

Макс запалив косяк.

Кунео принюхався.

— Пахне шмаленою шавлією.

Він незграбно взяв цигарку і злегка обережно затягся.

— Тьху. Наче лижеш новорічну ялинку.

— Треба впустити його в легені та якомога довше втримувати, — порадив Макс. Кунео так і вчинив.

— Райський бальзам! — прокашляв він.

Жан обережно затягся і дав диму полоскотати йому піднебіння. Одна його половина боялася втратити контроль, а друга прагнула саме цього. Йому досі здавалося, наче гребля часу, звичка й закам’янілий страх не дають його горю вилитися геть. Він відчував, ніби всередині в нього немає нічого, крім кам’яних сліз.

Месьє Одинак ще не зізнався