Гюнтер Грасс - Бляшаний барабан

випускала карамель від кашлю, та кілька дрібних майстерень, де виробляли прянощі. Там і сям із дворів витикалися дерева й кущі, нагадуючи про те, яка тепер пора року. А загалом двори, хоч і неоднакові завбільшки, були — якщо казати про кроликів та поперечини, на яких вибивали килими, — всі на один копил. Щоправда, кролики бігали там цілий рік, а ось вибивати килими, згідно з правилами внутрішнього розпорядку, можна було тільки у вівторок та п'ятницю. У такі дні ставало особливо очевидним, який великий цей дворовий комплекс. З горища Оскар усе добре чув і бачив: понад сотню килимів, доріжок і постілок люди натирали квашеною капустою, потім чистили щітками, вибивали й нарешті примушували показати їхні первісні узори. Сотні хатніх господинь виносили з під'їздів трупи килимів; попідіймавши оголені повні руки й понакидавши на коси та зачіски зав'язані вузлом хустки, вони перекидали килими через поперечини, брали плетені вибиванки й сухими ударами розтинали тісноту дворів.

Оскар ненавидів цей одностайний гімн чистоті. Проти того шуму й гаму він пробував боротися своїм барабаном, однак, хоч сидів і на горищі — все ж таки досить височенько над двором, — мусив визнати: перед хатніми господинями він безсилий. Сотні жінок, що вибивають килими, можуть узяти приступом небо й пообтинати крила молодим ластівкам, і вони кількома ударами руйнували невеличке святилище, яке Оскар зводив у квітневому повітрі барабанним боєм.

А в ті дні, коли килимів не вибивали, на дерев'яних поперечинах перекидалася малишня з нашого будинку. Сам я у двір виходив рідко. Тільки в халабуді пана Гайландта я почувався певною мірою в безпеці, бо старий пускав до того свого звалища тільки мене, а малишні не дозволяв навіть і оком кинути на поіржавілі швацькі машинки, розібрані велосипеди, лещата, талі й криві та вже повирівнювані цвяхи в коробках з-під сиґарет. Це в нього була така робота: він якщо не витягував цвяхів із дошок від розбитих ящиків, то вирівнював напередодні витягнуті цвяхи на ковадлі. Крім того, що в нього не пропадав жоден цвях, він ще й допомагав людям переїздити, перед святами забивав кроликів і скрізь — у дворі, на сходах у будинку, на горищі — спльовував тютюнову жуйку.

Одного дня малишня, як це зазвичай роблять діти, варила біля його халабуди супчик, і Нухі Айке попросив старого Гайландта тричі плюнути в казанок. Старий здалеку так і зробив, а тоді знову зник у своєму закапелку й заходився гупати по цвяхах далі, а Аксель Мішке присмачив той супчик ще однією приправою — товченою цеглою. Оскар зацікавлено спостерігав той кухарський експеримент, одначе близько не підходив. Аисель Мішке й Гарі Шлягер спорудили з ковдр та ганчір'я щось на кшталт шатра, щоб ніхто з дорослих не витріщався на їхній супчик. Коли цегляна товч закипіла, Гансик Колін спорожнив свої кишені, пожертвувавши для супчику дві живі жаби, яких виловив у Акційному ставку. Зузі Катер, єдина дівчинка в шатрі, скривила рота, розчарована й ображена тим, що жаби, навіть не квакнувши, навіть не спробувавши наостанку вистрибнути, покірно зникли в супчику. Тоді Нухі Айке, не звертаючи уваги на Зузі, розстебнув штани й набурив у те густе вариво. Услід за ним те саме зробили Аксель, Гарі й Гансик Колін. Малий Кесхен хотів не відстати від десятирічних і собі, але з його труника нічого не капнуло. Усі перевели погляд на Зузі, а Аксель Мішке подав їй блакитну, як пральний порошок «Персіль», емальовану каструльку з пощербленими краями. Оскар, власне, хотів був уже піти, але зачекав іще, поки Зузі, яка під сукенкою була, мабуть, без трусиків, присіла, руками підсунула під себе каструльку й, обхопивши руками колінця, втупилася невидющими очима перед себе, а коли бляшаний звук у каструльці потвердив, що й вона внесла свій внесок у супчик, поморщила носа.

Того разу я втік. Краще б я не втікав, а спокійно пішов собі. Але я побіг, і тому всі, хто доти не відводив очей від каструльки, подивилися мені вслід. Я почув, як Зузі Катер сказала позад мене:

— Мабуть, хоче на нас наклепати, бо чого ж то він так чкурнув?

Ці слова ще пекли мені душу, навіть коли я вже вибрався, спотикаючись, на п'ятий поверх і аж на горищі перевів дух.

Мав я тоді сім з половиною років, Зузі, певно, дев'ять, малому Кесхенові ледве сповнилося вісім, Акселю, Нухі, Гансику й Гаррі було по десять-одинадцять. Залишалася ще Марія Тручинська. Вона була трохи старша від мене, але у двір ніколи не виходила, а гралася в ляльки на кухні в матінки Тручинської або зі своєю дорослою сестрою Густою, яка підробляла в євангельському дитячому садку.

Не дивно, що я ще й тепер не можу чути, як жінки мочаться в нічний горщик. Коли Оскар того разу вдарив у барабан і погамував свій слух, сподіваючись, що тут, на горищі, врятувався від супчику, який кипів у дворі, вони з'явилися всі гуртом: одні — босоніж, інші — в черевиках на шнурках, одне слово, всі, хто вносив свій внесок у супчик, а Нухі приніс і казанок із тим супчиком. Вони обступили Оскара, а останнім прибіг малий Кесхен. Підштовхуючи одне одного ліктем під бік, вони шепотіли: «Ну ж бо, починай!» Зрештою Аксель схопив Оскара ззаду, заломив руки й примусив підкоритись, а Зузі, показуючи в усмішці вологі, рівненькі зуби і язичка між ними, не бачила нічого поганого в тому, що робили хлопці. Вона взяла в Нухі залізну ложку, до блиску натерла її об свої стегна, потім занурила в казанок, з якого йшла пара, неквапно помішала, перевіряючи, мов справжня хатня господиня, чи достатньо густе те вариво, подмухала в повну ложку, щоб трохи остудити її, і нарешті нагодували Оскара — нагодували мене. Такого я не їв уже повік, і того смаку не забуду, допоки й житиму.

Аж після того, як ватага, така заклопотана моїм здоров'ям, відпустила мене й пішла, бо Нухі занудило й він виблював просто в казанок, я забився в куток горища, де саме сушилося кілька простирадел, і видав із себе кілька ложок рудуватого варива, хоч жаб'ячих решток у ригачці, щоправда, й не виявив. Потому я став на якусь скриню під відчиненим даховим вікном, виглянув на віддалені двори, з рипінням перетираючи між зубами рештки потовченої цегли, відчув бажання щось зробити, перевів погляд на мерехтливі вікна далеких будинків на Марієнштрасе, закричав, заспівав своїм далекосяжним голосом у той бік і, хоч наслідку й не побачив, а проте був такий